Катерина Олександрівна Медведєва - Скляна, олив'яна, дерев'яна

За столом під вікном, так, щоб світло падало зліва, сиділа Альбіна. Круглолиця, струнка дівчина, підперезана візерунчастим чересом по світлій барежевій сукні. Бліда шкіра, пряме волосся, зібране сіточкою, на грудях видовжений шкіряний футлярчик. Губи стиснено, вії опущено. Круглі маленькі п'яльці, пригвинчені до столу, відпочивали з незавершеним вензелем, а майстриня працювала над тканиною в прямокутній дерев'яній рамці. Поруч примостився В'юнок і розповідав казки, на які дівчина часом відгукувалась коротеньким сміхом.

— Альбіна вишиває мені сорочку! — вигукнув хлопець у відповідь на твоє «Доброго ранку».

Ти за звичкою знизав плечима, та ввічливість змусила поглянути на тканину. Еге ж, стібки, білі, рожеві, перевиті зеленим завитком стебельця. Майстриня відволіклася й поглянула тобі просто в очі. Серце тьохнуло в грудях, підстрибнуло й зупинилося… Червона нитка натяглася, врізаючись у живе, завдаючи болю. Ось вона, розлучниця. Легкою в'яззю рухів, невагомими штрихами поглядів, побіжними віньєтками усмішок — стібок за стібком — прив'яже до себе В'юнка, пришиє його долю до своєї, змусить забути минуле. Маленькі ножиці з гострими кінчиками невдовзі переріжуть міцний зв'язок вашої дружби. Дихати стало неможливо, в горлі пересохло. Ти завмер, дурнувато подивившись на Альбіну, дівчина засоромилась і знову схилилася над чорною голкою, що рухалась туди-сюди.

— Вона й тобі сорочку вишиє, — радісно повідомив В'юнок. — Охоронний візерунок, чарівний.

Ти кивнув і поспішив на вулицю. Вдихнув запах нічного дощу, плюхнув у обличчя крижаною водою з рукомийника, зіщулився від свіжості. Серце отямилося й знову застукало, намагаючись попасти в попередній ритм. Очікуючи, доки почуття вгамуються, заходився розглядати обійстя. Обвитий бальзаміном палісад. Недоглянутий город, де розкинула плямисте листя розторопша, жовтими язичками пелюсток дражнився осот, виблискувала бірюзовими росинками лобода. Криниця. Сарай із дровами. На стосі дров сиділа вівера й принюхувалась, нашорошивши вуха. Кицьці тут подобалося. І В’юнкові… Вони обоє не проти оселитися в цій хаті. А ти збирався зараз поснідати й піти. Та повернувся до кімнати — і наштовхнувся на прохальний погляд хлопчини.

— Затримаймося, будь ласка, — попросив він. Хотів додати щось, та засоромився.

І знову журба та біль прошепотіли: бачиш, який він уже дорослий, привабливий, бажаний? Бачиш, як лагідно дивиться на нього Альбіна? З В'юнком вона розмовляла й жартувала, з тобою — налякано мовчала, боячись нерухомого, без емоцій обличчя. Еге ж, чим зарадиш: умієш лише лякати, а не викликати любов. Раніше гордився, а тепер сумував.

Ви залишились у майстрині, не обговорюючи строк. Минув тиждень, за ним другий, розмірені міські будні затягували, стаючи звичними й приємними. Крутився флюгер, цвів бальзамін, полювала на мишей вівера. І все ж ти розумів: якось ти підеш звідси, піддасися поклику дороги. А поки що розслабився й намагався платити за гостину. Змайстрував Альбіні розсувні ясеневі п'яльці, навчив прикріплювати кілочки й зап'ялювати тканину. Гострив ножиці, кістяним пробивачем готував полотно для білої гладі, вимочував нитки в гарячій воді, перевіряючи якість фарбування. Ручна робота приносила спокійне задоволення, в пам'яті зринали неочікувані знання.

Якось торгівець приніс Альбіні голки. Дівчина невпевнено розглядала товар, і ти не витерпів. Якісна голка — пружна. Щоб перевірити, треба просто переламати одну. Ті, що ламаються, наче скло, чи гнуться, наче дріт, не годяться. А от коли чинять опір пальцям і перелам виходить гладенький — товар вартісний. Гладеньким має бути й вушко, інакше кінчик нитки розсукається й проріжеться. І вже само собою зрозуміло, що не варто вибирати криву голку: стібки вийдуть нерівні, й зусилля зійдуть нанівець. Захопившись, ти дібрав цілий комплект: короткі й довгі, цигальські й гобеленові, залишивши Альбіні лише заплатити. Подивована майстриня запропонувала випробувати покуп. Невпевнено проколов уперше, зробив низку хрестиків на голубому батисті, закруглив контур — і, вирівнявши п'яльці, схопився за груди, де спалахом розірвався другий шов…

До Альбіниної хати щодня приходили люди. Крихітні саше й величезні скатерки, мережані серветки й позолочені гаманці — справа ладилася, горіла. В'юнок допомагав, виконуючи нескладні доручення: приметати чи повисмикувати канву, віднести готове замовлення. Він шикував сорочкою, вкритою випуклими квітами, а тобі дівчина й досі не подарувала обновки, хоч ніби і обіцяла. Пам'ятала, звичайно, але чомусь не поспішала, наче не розібрала малюнок твоєї темної душі. А ти спостерігав, як під майстерними пальцями народжуються посновані візерунки, рельєфні монограми, дворянські й князівські корони, і помічав: для оздоби хрестильних сорочок і вінчального вбрання майстриня витягає гостру чорну голку з футлярчика на грудях. Якось Альбіна повернула молодій мамі дитячу хрестильну сорочку, не оздоблену жодним завитком чи бодай петелькою. Жінка заплакала. Дивна реакція на відмову, адже можна віддати замовлення іншій гаптувальниці, нащо ж побиватися…

Якось ви зібрались на вечерю. В'юнок теребив краєчок скатертини, облямованої волошками й п'ятикутним листям, дражнив віверу. Ти різав хліб і наливав вино, позираючи на Альбінину майстерню. Сьогодні дівчина незвично затрималась, ніколи доти не працювала при лампі, берегла зір. В'юнок також хвилювався й зітхав, дослухаючись до вечірньої тиші.

Нарешті Альбіна з'явилася, заплакана й наче погасла.

— Голка поламалася, — проказала вона.

— Ото й усього? Купиш нову, — усміхнувся В'юнок.

— Такі рідкощі знаходять не в ятці у торгівця, а лише під склепінням таємничого замку леді Муліне. — Майстриня поклала на стіл порожній футляр. — Більше я не можу накреслити чужу долю, залатати серцеві рани, стягнути краї глибокого горя, відтінити й зробити яскравішим блякле, сумне життя… — Альбіна схлипнула. — Ти ж бачив: хрестильні сорочки й весільне вбрання я вишиваю особливою голкою.

— І савани? — запитав ти.

Дівчина сторопіла.

— Савану вишивка не потрібна, хіба не знаєш?

Миттю в пам'яті зринули безутішна мама й біла хрестильна сорочечка.

— Хто це — леді Муліне? — запитав В'юнок.

— Вигадка, дитяча казка, — відрубав ти.

— Ні, не казка! — палко заперечила Альбіна. — Посеред сірих в'язів, поблизу озера, стоїть біло-блакитний замок. Володіє ним леді Муліне. Прекрасна й безсердечна чарівниця створює неймовірні речі за допомогою чарів та людських емоцій. Що сильніші почуття, принесені в жертву, то могутніший витвір. Мою голку роздобув дідусь — для бабусі. Все забрала в нього леді Муліне: кохання, дружбу, бажання працювати. А навзамін