Катерина Олександрівна Медведєва - Скляна, олив'яна, дерев'яна

Хазяїн замахнувся на неї.

— Іди геть, бридка жебрачко!

Він хотів ударити її, але з натовпу вискочив Овид і схопив його за руку. Всі закричали:

— Рита права! Відпусти дітей!

Пилип і Дора стояли й чекали.

— Забирайтеся, малі негідники! — заволав на них хазяїн, відчуваючи, що не пересилить ціле село. Гніваючись, він вискочив на передок ґринджол, схопив віжки і помчав геть.

Пилип підбіг до Марти, вони обійнялися й були дуже щасливі.

Наближався Новий рік. На це свято мали одружитися Овид і Міранда. Та вони обоє раптом відмовилися від весілля.

— Я люблю Креда, — пояснила свою відмову Міранда.

— А я люблю… іншу дівчину. — Овид побоявся сказати всю правду.

Напередодні Нового року Овид прийшов до Марго. Дівчина сиділа пригнічена горем. Вона виконала чотири дитячі бажання, які не збулися рік тому. І от новорічна ніч, а принцеса — така сама потворна горбунка.

— Рито, — мовив Овид, — я люблю тебе. Виходь за мене заміж.

Марго подумала, що він сміється, і втекла у свою комірчину під дахом. А там на неї чекав молодший чарівник Дюшес.

— Він сказав правду, Марго. Овид кохає тебе.

— Але ж я потвора!

— Він покохав тебе за твоє добре серце. Такою була умова головного чарівника, і її дотримано, отож чари з тебе знято. І ще: усі діти в селі попросили чарівників зробити тебе вродливою.

— Але ж вони залишилися без подарунків! — засмутилась Марго.

— Не хвилюйся, всі вони отримали те, про що мріяли. І ти також. Одягайся й виходь: на тебе чекають.

Принцеса побачила на тапчані гарну сукню і золоте парчеве вбрання, те саме, яке вона загадала торік. Дюшес щезнув. Марго тремтячими з хвилювання руками зняла капюшон. Ах, як вона зраділа, побачивши в дзеркалі свої рожеві губки, рум'яні щічки, ніжну шкіру, м'які розкішні кучерики.

Марго швидко вдягнулась. Вона тепер виглядала навіть краще, ніж колись, але не через убрання. Просто раніше в її вродливих очах сяяли надмірні гордощі, а тепер її погляд став добрий і мудрий.

Марго вийшла до Овида, і він спершу не зрозумів, хто перед ним. Але, зазирнувши в блакитні принцесині очі, впізнав колишнє опудало Риту. Марго боязко підійшла до нього.

Настав Новий рік, і все королівство згадало, що в короля є красуня донька Маргарита. Чарівники надіслали в село розкішні королівські ґринджоли, і Марго разом з нареченим і друзями поїхала до палацу, де починалося розкішне свято. Ще б пак, принцеса Марго бере шлюб!

Був собі ти… Дужий, меткий, відлюдькуватий. Коли з'являвся в місті, приносив з собою запах вогнища, річкової прохолоди, дороги і вільності. Чоловіки супилися й зітхали, сумуючи за недосяжною свободою. А жінки забирали дітей по хатах і поспіхом виводили в повітрі охоронні знаки: вони бачили у твоїх зіницях порожнечу й боялися її. Понурий довгокосий волоцюга, самотній і байдужий до будь-яких виявів життя. Пройти хитким місточком над прірвою, вдихнути пахощі кремово-білих кетягів садового жасмину, знищити гніздо вівчарика або годинами дивитись на вогонь — байдуже, як гаяти час.

Суровими нефарбованими нитками спліталася доля, а серце нило, стягнуте міцними швами свободи. Самітником простіше, хіба ні? Нікого не згадувати вдень, не бачити уві сні вночі, ввечері не вимовляти вимріяне ім'я в молитві, вранці не чекати на вітання… Можна вважати, тебе й не існувало… Принаймні до зустрічі на перехресті, біля закинутої криниці під сокориною…

Ти йшов услід дорозі, не думаючи, куди потрапиш. Якщо не прямуєш до мети, то байдуже, чи сяє сонце в спину, чи розцвічує ластовинням щоки, каміння чи пісок шурхотить під ногами, обвіває обличчя колючий, зі сніжинками вітер чи прозірчасті пахощі рожевих каперсових квітів… На поясі в шкіряному капшуці — ніж, на спині — заплічник. Попереду — невідомість. Вибираючи місце відпочити, побачив придорожню криницю. Зеленів на камінні соковитий мох, лежала на землі кинута накришка, поруч — куртка й зношені черевики. Отже, варто зазирнути. Тремтіло зубчасте листя сокорини, чорніла кора, самотньо тріпотів шматок мотузки, прив'язаний до стовбура.

А в пересохлій криниці хтось сидів. Хлопчисько. Він ледь махнув рукою, вітаючи твою міцну мотузку. Ти витягнув його, обдивився. Кістки цілі, а вуха загояться. Він пожадливо пив воду, спустошуючи твою баклагу, аж раптом з-за коміра запилюженої сорочки вистромився коричневий писочок, пролунало вимогливе голодне пищання. Складні версії вчинку — пошуки скарбу, переховування від нападників, спроба побачити зірки вдень — розбилися об нехитру дитячу відповідь…

— Поліз у криницю по віверу? Нащо?

Тваринка дивилась велетенськими очиськами, випускала й забирала кігтики, стала муркотіти, коли хлопчик погладив золотаво-буре хутерко. На спинці й голові підсихали ранки — сліди від кігтів і дзьоба великого птаха. Пугач або хто інший ніс і кинув у криницю? Ти ба, маленькій вівері добряче повезло.

— Вона плакала… — Хлопчина винувато усміхнувся, і ти відчув: з пронизливим, нікому не чутним дзвоном тріснув перший шов на серці.

Хлопчик умів викликати приязливе ставлення — так само, як і вівера вміла повзати по деревах і плавати. Скуйовджене біляве волосся й худюща шия, обвітрені губи й тендітні пальці, що обнімали тваринку, робили диво з твоєю душею-самітницею. Прокинулись давно забуті бажання: обійняти, зігріти, нагодувати. Ні сіло ні впало стала потрібною хата, бажано обжита й затишна, і щоб у скрині лежав чистий одяг, а на столі, накриті рушником, чекали хліб і молоко…

Уміння не обирають, з ним народжуються. І хлопчина дивився на тебе, розуміючи: між вами протяглася міцна червона нитка, що не мала ще назви. Любов і дружба, стосунки батька