Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

народних пісень і так відгукнувся про них: «У ніякій країні дерево народної поезії не видало таких великих плодів, ніде дух народу не відбився так живо й правдиво в піснях, як серед українців».

У 1866 році Марія Маркович (Марко Вовчок) друкує у Парижі збірник двохсот українських народних пісень. У короткій передмові до нього Марія Олександрівна пише: «Ці пісні зібрані в Україні поміж людьми. Співали й старі, й молоді, й дітки. Хранені були ці пісні в пам’яті, поки пощастилося стрінути пана Е. Мертке, що оце тепер їх положив на ноти... Як щиро та не боячись казати, то, мабуть, краще над українських пісень нема у всьому світі великому.»

14 липня 1883 року Іван Якович Франко написав великого вірша «Пісня і праця». Там є й такі сердечні слова:

Тямлю як нині: малим ще хлопчиною В мамині пісні заслухувавсь я; Пісні ті стали красою єдиною Бідного мого, тяжкого життя. «Мамо, голубко! — було, налягаю, — Ще про Ганнусю, шумильця, вінки!» «Ні, синку, годі! Покіль я співаю, Прайсі чекає моєї руки». Мамо, голубко! Зарана в могилі Прайсі й недуга зложили тебе, Пісня ж твоя в невмираючій силі В мойому серці ясніє, живе...

А який найостанніший рядок написала рука Тараса Григоровича Шевченка? — «І веселенько заспіваєм»!..

...На Кавказі живе маленький народ аварців. Маленький, але під керівництвом своїх національних героїв — Шаміля і Хаджі-Мурата — (про останнього Лев Толстой цілу повість написав) аварці й інші кавказькі народи 25 років чинили відчайдушний опір російській імперській політиці «собирательства».

Шаміль сказав: «Як рідну землю бережіть мову!» Хаджі-Мурат сказав: «Слова — ті самі кулі, даремно їх не витрачайте».

Аварці — маленький, але мудрий народ. Вони кажуть: щоб дізнатися про справжню ціну людини, треба спитати у сімох — у лиха, у радості, у жінки, у шаблі, у золота, у пляшки, у самої людини.

Аварські діти цілісінькими днями тренуються, щоб без запинки сказати рідною мовою просту фразу: «Під мостом квакала жаба». Аварською це звучить приблизно так: «К’ода гьорк к’верк к’вак’вадана».

І тою мовою аварець Расул Гамзатов написав таких «Журавлів», яких перекладено на десятки мов великих народів, у тому числі й на українську:

Мені привиділось, немов джигіти, Які не повернулися з боїв, Не полягли, а залишились жити, Перетворившись в білих журавлів. І от летять, курличучи прощально, В якийсь далекий і незнаний світ. Чи не тому безмовно і печально Ми довго дивимося їм услід? Всі, як один, неначе перед боєм, В тумані надвечірнім журавлі Летять похідним злагодженим строєм, Яким солдати ходять по землі. Вони летять, вони курличуть знову, Мов кличуть нас летіти з ними в ніч. І мовби схожий на аварську мову, Цей ледь гортанний журавлиний клич. Летить по небу ключ та все курличе — То земляки мої верстають путь. Є в їх строю проміжок невеличкий, Його для мене, певне, бережуть. Настане день, і з строєм журавлиним Я теж пливтиму в далеч у імлі І теж звернусь із покликом пташиним До тих, кого покинув на землі.

Знову й знову перечитуючи ці натхненні рядки, завжди згадую тих трьох молодих хлопців з Української Повстанської Армії, які вже майже сімдесят років лежать на дворічанському цвинтарі. Тільки клич журавлиний у серпневому небі над нашим селом схожий мені не на аварську, а на мою рідну українську мову: «Кличуть кру-кру-кру, закім море перелечу, крилонька зітру...».

(Чи є щось подібне у красному письменстві того народу, релігійні фанати-шовіністи якого самі себе назвали «обраними»?!)

Батько Расула Гамзатова казав: «Хто не піклується про свою націю, не може піклуватися про весь світ». Ще один мудрий горець Абуталіб гірко іронізував над тим, які данайські дари принесли малим кавказьким народам російські завойовники:

— Раніше в нашому аулі був один п’яниця, тим він і був знаменитий, його знали по всій окрузі. Тепер у нашому аулі один непитущий. Подивитися на нього, як на диво, приходять здалеку...

Не набагато оптимістичніша картина зараз і в моєму рідному Дворіччі. Місцевий бар ніколи не порожню є. А були часи, коли тут люди гуртувалися у Братства тверезості.