Ніка Нікалео - Dolce Vita, або Кінець гламуру

сміється Трип’ята, відколупуючи ложкою шматочок солодкого. — Поки ти займалася своїми сердечними справами, а Рокса творила диво-плаття, Рішард зустрівся з тим Лесиком, про якого ви розповідали. І виявилося, що сестра того бідолахи працює медсестрою на УЗД.

— Шалений прикол! І виявилося, що то таки він — батько? — питаю. — Стоп. А до чого тут сестра того козла?

— А-а, — інтригуючи, протягнула подруга, — у цьому і заковика. Вона продала Касьці чужий діагноз. Всього за триста баксів. А та притарабанила його в поліклініку. І без зайвих проблем стала на облік. Абсолютно легально.

— Хитре стерво! Знала, на які кнопки натискати, — я сердито стисла губи. — Тому і Лілька отримала відтам неправильну інформацію. І що, Лянка у все це так легко повірила?

— Рішард приїхав до неї і з Олесем, і з його дорогою сестричкою. Так що вони вже помирилися. Все о’кей. Не турбуйся.

— Дівчата! Щось ви нас зовсім ігноруєте, — покликала Аліса. — Я вже втомилася від цих двох автолюбителів. Рятуйте мене!

Коли я щаслива, то мені хочеться, щоб усім було добре. Рада за Роксу, у якої все налагоджувалося, я присіла біля Ігоря. Сміливо пригорнулася до нього, багатообіцяюче заглянувши в його шоколадні очі. Він же не боявся компромату!

Було видно, що він ошелешений.

— Ґюнтер каже, що ви — дуже гарна сімейна пара, — переклала, підсміхуючись, Аліска і додала: — Він не в курсі. Я йому нічого не розповідала.

— Ну, і не треба, — сказав Ігор, пристрасно глянувши на мене. — Нехай так і думає.

Ввечері ми усамітнилися у його квартирі, де він іноді бував, коли йому набридало його життя на «фазенді». Так жартома він називав свій будинок, де жив з сім’єю.

— Є одна дуже гарна легенда про любов, — цілуючи моє волосся, вимовив Ігор. — Колись давно до буддійського ченця прийшов чоловік і сказав: «Я хочу пізнати Бога. Присвятити служінню йому своє життя. Навчи мене». Тоді чернець глянув на того бідолашного і запитав: «Скажи мені, чи ти любив колись кого-небудь?» — «Мене не цікавить ніщо людське. Тим більше, їхні пристрасті. Я хочу віддати себе духовному вдосконаленню», — відповідав чоловік. На те мудрий чернець порадив: «Тоді послухай мене і зроби так, як я тобі скажу: іди до людей і полюби спочатку кого-небудь…»

Я прошепотіла:

— Яке гарне ім’я у тебе — Ігор. Тепер так не називають… Ти не такий, як інші, — я дивилася на нього, як на свого ідола, сидячи в його обіймах на густому кошлатому килимі. — 3 тобою неймовірно цікаво. Я і половини не знаю із того, що ти мені розповідаєш! Дарина була права: інтелект — це дуже сексуально.

— Дарина? Ця до кінчиків нервів меркантильна особа?! — усміхаючись, з недовірою перепитав він.

— Може, вона і прагматична, але дуже розумна. Я не можу збагнути, чим вона тобі не подобається?

— Та ні. Мені байдуже. Я не відчуваю ні до кого нічого. Крім одного.

— Чого? — запитую грудним голосом, кокетливо перебираючи довжелезне намисто з морських перлів — усе, що є на мені з одягу.

— Первісного бажання володіти тобою…

Наступного ранку мені привезли сто одинадцять темно-червоних троянд в кошику у вигляді серця. У записці було:

«Ти — моє життя і смерть! Я любитиму тебе вічно! Твій Ігор»

Ми божевільні, якщо здатні у таке вірити!

Підлоти

Казкові дні удвох спливли непомітно. Повернувся з Польщі, з відрядження, мій полковник, і я уже не могла так вільно віддаватися своїм почуттям. Ми недовго бачилися з Ігорем на вихідні у його заміському «Західному замку». Погодувати лебедів уже не вдалося.

Ігор теж зайнявся нарешті своїми справами, про які і не забував. Постійно контролюючи бізнес по телефону, віддавав якісь розпорядження. Зізнався мені, що ще ніколи так надовго «не закидав все до біса».

Тепер мій звичний день здавався мені невимовно довгим і нудним. Я дуже скучила за Орестиком. Мені його бракувало. Адже ми ніколи так надовго не розлучалися. Не тішили ні «Венеціано», ні шопінг, ні глянцеві журнали. Я телефонувала йому. Але мій син був такий задоволений своїми канікулами у Галичі, що ледве розмовляв зі мною, неохоче відриваючись від своїх забав. Після дзвінків мене відпускало.

Я постійно думала про Ігоря, прокручувала у голові наші любовні сцени. Від того серце моє тріпотіло, а тіло ніби наново переживало ту експресію і неземне блаженство. Я відчувала себе найщасливішою у світі жінкою. Бо ж кохання — це дар, зрозуміла я. І дається він не кожному. Тоді за що мені? Я ще не вирішила.

З такою ж, як і я, щасливою Лількою ми зустрілися в «Ельдорадо». А скільки ж можна лопати калорії? Треба підтримувати форму!

У фойє зустрілися обличчям до обличчя з Юлькою, дружиною Борі Ростиславовича. Їй чомусь стукнуло у голову зі мною привітатися:

— Прівєт! Як там ваші справи?

— Нормально, — я спантеличено посміхнулася. — А ваші?

— Я про твого Василя, — здивовано-зверхньо. — Ти не знала, що він разом з моїм Борькою їздив? Я думала, ти в курсі…

«Цього іще не вистачало! Бабія підстаркуватого».

— А що, Борис переключився на будівництво?

— Давно, — відповіла білявка. — Наскільки я знаю, вони хочуть домовитися напряму з поляками. Ну… про постачання будматеріалів для елітного комплексу. Так що тепер будемо бачитися не тільки у «Венеціано».

— І тут, — я чемно посміхнулася. — Ну, давай! Ми з подругою на доріжку.

— Давай-давай, — сказала вона і, рекламно видовживши тіло, пірнула в басейн.

Мені ця інформація не дуже сподобалася. Але вируюча у серці пристрасть глушила потужним компресором усі інші емоції.

Ми з Лількою бігали і качали прес на тренажерах, плавали у басейні. І увесь цей час вона торохтіла без упину про свого неймовірного Юрчика і поїздку. Хвалилася дорогоцінним браслетом на вузькій, як у дитини, гомілці. Насамкінець розповіла про екстрім: як їхній літак сідав у Ларнаці, де посадково-злітна смуга зникає просто у морських хвилях. Уявляю жах Лільки, з її-то фобією.

— Так що ж ти не хряпнула собі для хоробрості, як завжди? — іронізую.

— Ти що? Як можна? Що він про мене подумав би?

— Алкоголічка!

— Ну, от! А ти кажеш, — знизала плечима Лілька, залпом випиваючи воду з пластикової пляшки. Перевівши подих, вона запитала: — А про тебе я теж