Рафаель Сабатіні - Хроніка капітана Блада

зовсім припинились, і отруєний перестав дихати. Він лежав скрутившись біля відчинених дверей, не подаючи жодних ознак життя.

На той час капітан Блад уже зайнявся собою, марно намагаючись порвати реміняччя, яким його було зв'язано. Стукіт у двері зсередини комірчини нагадав йому про жінку, яку без її відома використали для того, щоб заманити його в пастку.

Капітан Блад гукнув до неї:

— Ламайте двері! Нікого, крім мене, тут немає!

На щастя, двері були з тоненьких дощечок і швидко піддались, коли жінка натиснула на них плечем. Розкуйовджена, з дикими очима, вона ввалилась нарешті в кімнату і, скрикнувши, застигла на місці, коли побачила картину, що постала перед її очима.

— Ану, люба, годі верещати! — суворо наказав капітан Блад, щоб привести жінку до тями. — Вони обидва мертві, а покійники ще нікому не заподіяли лиха. Он валяється ніж. Візьміть і розріжте це кляте реміняччя.

Ще за хвилину він уже був вільний і, схопившись на ноги, заходився трусити свій пожмаканий плюмаж. Потім узяв шпагу, пістоль, годинник і табакерку. Золоті монети й шпильку з коштовним каменем він згріб на столі в невелику купку.

— Десь на світі у вас, безперечно, є домівка. Це допоможе вам повернутись туди.

Жінка заплакала. Капітан Блад узяв капелюха, підняв з підлоги свою паличку з чорного дерева, сказав жінці «добраніч» і вийшов з халупи. Через десять хвилин він був уже на молу серед збудженого натовпу піратів із смолоскипами в руках, яких Хагторп і Волверстон організовували в пошукові групи, щоб прочесати місто. Єдиним своїм оком Волверстон люто втупився в капітана.

— Де це ти в бісового батька був? — спитав він. Капітан Блад відповів:

— Дивився, чи приносять щастя гроші за зраду.

Розділ VI

ЗОЛОТО САНТА-МАРІЇ

Піратська флотилія, що складалася з п'яти великих кораблів, мирно стояла на якорі біля гирла безіменної річки коло західного берега Дарієнської затоки. На відстані кабельтова від кораблів за смугою прозорої, м'яко сколиханої хвилями води, пронизаної промінням вранішнього сонця, простягалося широке напівколо сріблясто-сірого піску, за яким суцільною стіною височів ліс, соковито-зелений після недавніх дощів. На узліссі серед полум'яно-червоних рододендронів, що вибігли вперед, немов сторожова охорона, стояли намети та вкриті пальмовим гіллям складені з колод неоковирні хижі піратського табору.

Тимчасово зупинившись у цій затоці, пірати наводили в корабельному господарстві лад і поповнювали запаси харчів м'ясом жирних черепах, яких тут була сила-силенна. Це піратське військо, що налічувало близько восьмисот чоловік, скидалось на потривожений вулик і являло собою вельми строкатий натовп. У ньому переважали англійці й французи, проте зрідка траплялись голландці і навіть індіанці-метиси. Тут були також мисливці на кіз з Еспаньйоли, лісоруби з Кампічі, бродяги й утікачі-каторжники з плантацій, вигнанці з Старого й Нового Світу, оголошені в себе дома поза законом.

Стояв ясний квітневий ранок, коли з джунглів просто до піратів вийшло троє індіанців. Попереду ступав високий на зріст, з гордовитою поставою індіанець, широкоплечий і довгорукий. Одяг його складався із штанів з невичиненої шкури, а плечі замість плаща вкривала червона ковдра. Голі груди було розмальовано чорними й червоними смугами, над губою висіла просилена крізь ніс золота пластинка у формі півмісяця, важкі золоті кільця прикрашали вуха. В його гладенько зачесаному чорному волоссі стирчало кілька орлиних пер, і він був озброєний списом, на який спирався як на ціпок.

Індіанець спокійно, нітрохи не знітившись, увійшов у юрмилище здивованих піратів і примітивною іспанською мовою оголосив, що він — касик Гванахані, якого іспанці прозвали Бразо Лярго,[8] і попросив провести його до капітана, назвавши його на іспанський лад — дон Педро Сангре.

Індіанського касика провели на борт флагманського корабля «Арабелла», де в капітанській каюті його чемно привітав сухорлявий, високий на зріст, елегантний джентльмен, вбраний за іспанською модою. Його засмагле, кольору старої міді, різко окреслене мужнє обличчя могло б належати дарієнському індіанцеві, якби не ясно-сині очі.

Бразо Лярго вкрай небагатослівно, що зумовлювалось його обмеженим знанням іспанської мови, зразу ж перейшов просто до діла.

— Ти ходити зі мною. Я брати тобі багато золота. — І додав трохи несподівано лайливе слово. — Карамба!

Сині капітанові очі загорілись цікавістю, і він, засміявшись, добірною іспанською мовою, яку вивчив у дні, коли ще не зробився піратом, відповів:

— Ти нагодився вчасно. Карамба! Де ж воно, те іспанське золото?

— Там, — касик показав рукою кудись на захід. — Іти пішки десять днів.

Бладове обличчя спохмурніло. Згадавши похід Моргана через перешийок, він висловив припущення:

— Може, Панама?

Але індіанець заперечливо захитав головою, і на його суворому, якомусь тоскному обличчі промайнуло щось схоже на нетерпіння.

— Ні. Санта-Марія.

І він заходився пояснювати каліченою іспанською мовою, що туди на берег річки під такою назвою звозять усе золото, видобуте в тамтешніх горах, щоб потім переправити його в Панаму. Саме тепер золота там найбільше. Якщо капітан Блад бажає мати це золото, — а Бразо Лярго знає, що золота там неймовірна кількість, — то йому треба вирушати негайно.

Капітан Блад не мав ані найменших сумнівів у щирості цього індіанця і в його добрих до себе почуттях.

У грудях усіх індіанців жевріла люта ненависть до іспанського владарювання, перетворюючи їх на інстинктивних союзників будь-якого ворога Іспанії.

Капітан Блад сидів на рундуку під кормовими вікнами і якийсь час дивився на обціловану сонцем лагуну.

— Скільки треба буде людей? — спитав він нарешті.

— Сорок десять, можливо, п'ятдесят десять, — відповів Бразо Лярго, з чого капітан зробив висновок, що індіанець має на думці чотириста або п'ятсот чоловік.

Блад докладно розпитав свого гостя про країну, через яку їм доведеться пройти, про укріплення, побудовані для захисту Санта-Марії. Бразо Лярго змалював усе в якнайвигіднішому світлі, заспокоїв Блада щодо труднощів походу й пообіцяв, що не тільки сам буде у них за провідника, а ще й забезпечить людьми, які нестимуть спорядження. Очі в нього горіли завзяттям, і він без кінця повторював:

— Багато золота! Багато іспанського золота. Карамба! Індіанець, мов папуга, так часто вигукував ці слова,

так очевидно намагався спокусити своїм задумом Блада, що той почав уже був питати себе, чи не занадто гаряче той хоче видатись правдивим і чесним.

Роздумуючи над цим, капітан підозріливо запитав:

— Видно, тобі дуже хочеться, друже, щоб ми туди пішли?

— Йти. Так. Ви йти, — відповів індіанець. — Іспанці люблять золото. Гванахані не любить іспанців.

— Отже, ти хочеш залити їм сала за шкуру, так? Бачу, ти їх таки справді страшенно ненавидиш.

— Так, ненавидиш! — погодився Бразо Лярго. Губи його скривились, немов від болю, і він палко ствердив це,