Любомир Андрійович Дереш - Архе

4. Плацебо

Між іншим, колись у мене була теорія щодо походження речей без назви. Певний період життя видавалося, що всі люди перебувають на обстеженні у величезному дурдомі, який відтворює клімат, сприятливий для генезису властивої пацієнтові недуги. У ті дні я буквально поклонявся психо терапевтичному значенню таких фіктивних структур, як держава, традиція, сім’я чи соціум. В одній книжці писало, що такий метод терапії носить назву ПЛАЦЕБО. З іншого боку, це нагадало мені прийом, який застосовують при білій гарячці — хворому показують чистий аркуш паперу й просять описати, що він тут бачить.

Так, невидимі спостерігачі, як випливало зі спостережень, були майстрами абсурду. За способом присутності їх можна було поділити на дві когорти. Перші спостерігали й підштов хували нас у мареннях, званих «буденністю», «рутиною»,

«повсякденним життям» — займалися тим, що я називав позитивним спостереженням.

Другі вивчали гнучкість реакції божевільних. Для цього вони вводили в поле зору деяких пацієнтів предмети НЕ ВІД СВІТУ СЬОГО. У таких речах без назви закладена потенційна можливість заглянути в душу того, хто з ними стикається. Це я називав динамічним аналізом.

Спочатку я силкувався уявити собі, які істоти можуть критися за речами без назв. Аналізуючи вигляд цих загадкових артефактів, я пробував зрозуміти, як думає собі істота, котра могла створити подібну річ для спостереження за думками божевільних (сиріч, за мною).

Ніколи не забуду той момент, коли я втямив, що висте жую самого себе.

Згодом довелось відмовитися від цієї теорії. Я зрозумів, що деякі предмети, підіслані невидимими дослідниками, можуть маскуватися під цілком буденні й непримітні, на перший погляд, об’єкти. Фактично, кожен предмет міг бути ним, Об’єктом номер Ікс.

Я дуже злякався і більше про таке не думав.

З плином часу я вже не міг заперечувати факт, що музей живе самостійним життям. Не раз поринаючи у його картографію (чи можна винайти заняття більш захоп лююче?), я надибував несподівані новоутвори міґранти: заношений, але, вочевидь, «старий добрий» поролоновий бюстгальтер (чорний, зверніть увагу); чиїсь білі шкарпетки (я поміряв їх і виявив надто тісними; понюхав — і виявив надто чистими) та інші артефакти, які виносила на крайні орбіти кімнатного всесвіту відцентрова ґравітація.

Найбільше мене вражали волосини. Я знаходив їх у себе в ліжку. Довгі русі волосини не відомої мені істоти, яка ночує зі мною під одним коцом (ба більше, її руса голова лежить поруч моєї на одній подушці). Зранку, перш ніж встати з ліжка, я знаходив волосину другу і кілька хвилин проводив у медитації над їхнім походженням.

Динамічний аналіз.

Волосини, якби росли на голові якоїсь дівчинки, повинні сягати їй по плечі. Я любив таке волосся, і невидимі спостерігачі це знали. Щоранку я з недовірою принюхувався до цих ланцюгових породжень кератину.

Волосся пахло нестиглими абрикосами.

5. Блиск і свист

Деколи видавалося, кімната і зовсім не моя. Я скру пульозно занотовував самого себе на долонях шлакобетону, допоки не спив свою самість до останньої краплі (і не струсив бокал за вітром). В один із днів я мандрував покритими пилом амблігоніту вавилонами енциклопедій, ефесами запорпаних у порох порепаних довідників з органічної хімії, листів, старих календариків і зіпсутих компасів, поношених капронів (знову ж таки чорних: я понюхав їх у міжніжжі — пахло горіхом), навіть чужих конспектів з геометрії! Я наклеїв на стіну чергову роботу.

На звороті канцелярського бланка акварельками я нама лював квітку — витриманий у традиціях японської літографії червоний мак. Під ним дописав короткий афоризм на незабудь: квіти серед гівна пахнуть сильніше весна у Львові Начепив картину на вільний гвіздок і відійшов на крок, щоб помилуватися своєю майстерністю.

Воно прийшло блиском і свистом, гарячим мерех тінням.

Я вловив цей момент. Момент останнього штриха — невигадливої риски на портреті, по чому той оживає.

Я зрозумів: кімната раптом ожила. Я звільнився. Став порожнім. Коли все моє «Я» зафіксувалося на стінах кімнати, не було чому залишатися всередині. По суті, я вивернув себе назовні, а того, хто був усередині, не стало.

Думки? А ось вони — думки. Павутина, волосся, капрони, висохла сперма. Пісок. Таблиці Мендєлєєва.

Все. Я звільнився.

Тому: думки? які ще думки?!

Повільно я обійшов свою кімнату по периметру і зау важив черговий експонат музею невідомого походження.

На стіні, обклеєній марками і пільговими тролейбусними квитками, між витинків із часопису «НАШ» і моїх аква рельок хтось почепив новий артефакт. Це був видертий аркуш рекламка з середини якогось журналу. На ньому завмерла алкоголічка з розлізлою завивкою. В затінку кущів, крізь листя й гілки яких пробивалося плоске проміння заходу, вона сиділа на корчі й розмовляла з невидимим співбесідником. В одній руці жінка тримала незапалену, як наразі, сиґарету. В іншій — плоскогубці з сіро блакитними ручками. Під плакатом я прочитав напис:

ПРИЛУКИ. БУДЬ ОСОБЛИВИМ!

Я пішов на кухню, запарив чаю і дрижачою рукою кинув до нього шість ложок цукру. Про всяк випадок ковтнув пару таблеток парацетамолу (знову прийшла температура).

Потім дзьобнув собі трохи домашнього винця і заліг спати, намагаючись сховатися під ковдрою, серед волосин із запахом нестиглих абрикосів; сховатися подалі від того жирного шрифту, яким, здається, почало писатися моє життя вночі я прокинувся. Прокинувся і відчув себе повним рішучості віднайти клуб, хай би що там не робилося. В мені забурлила така енергія, наче я перетворився на прогрітий мотор джипа десь в африканській савані, і очі мої світилися, ніби фари у БеТееРа. Все було таким простим і зрозумілим, що я зітхнув із полегшення (чи навіть так: зіткнувсь із полегшенням), по чому негайно

6

Наступного ж дня специфічний настрій літер типу Bold мене покинув, і я з полегкістю вернувся до буденного.

Зранку, відразу після пари я пішов за ріг факультету — в дівчачу курилку, де, як правило, тусувався П’явка. Став, запалив. Біля мене відразу ж утворився діаметр вільного простору — я розумів, чому дівчата сахалися мене. Ще би — довметрове здоровило, вагою у сто кілограмів, у поно шеному плащику і дитячій шапочці на зав’язку, я лякав усіх лютістю бороди і диким рухом велетенських очей з під товстелезних окулярів, лякав кольоровим бамбоном на шапочці, лякав рукавичками, що висіли у мене на спеціаль ній шворочці, пропханій крізь рукави плащика (щоб не загубилися). Я був пострахом факультету і мав чим пи шатись.

Докурюючи, я приміряв до свого імені титул Брому — «Дмитро Шмігель, хімік маніяк, почесний член