Любомир Андрійович Дереш - Архе

5

Коли Андрона проводжали в останню путь на автобус, я ревів, як дитя. ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ Мій найкращий товариш зник у заграниці значень, так.

Проте Андрон вказав мені на щось колосальне. Він вклав мені у долоні нитку до несамовитої таємниці. Все, про що я мріяв, отримало шанс стати справжнім. Залишалась елемен тарщина.

Вечір 17 лютого хотілося провести в тісному колі членів Клубу галогенів, тягнути шампусик і жувати канапе зі шпротами, а прокинутися серед конфетті та пістрявих серпантинів. Я повинен був діяти активно.

Все то так. Але у мене почалися менструації.

1. Менструації

Ці духовні виділення відвідували мене раз на сезон. Під час тічки з моїх мізків цілодобово вибулькувалося щось дуже схоже на відпрацьовану кров: спогади про несказане, обіцяне і непереглянуте. Я затикав тічку як міг — розказував безглузді секонд гендівські анекдоти, брехав, писав вірші, вив сичем на герань і лабав на ґітарі. Це допомагало зосередитися на виділеннях. (Так, нічого особливого, просто малоприємні спогади з дитинства. Усе те, що коштувало мені нервів).

Найчастіше під час менструацій я тупо сидів і тік.

Я сидів у кімнаті, заваленій старими зошитами, пожма каним папером, списаним рівняннями окисно відновних реакцій, немитими майонезними слоїчками із засохлим жовтявим осадом на стінках, зловісно почорнілими мен зурками, дрібками розбитих пробірок, довгими волосинами, спаленими сірниками, недокуреними цигарками, старими зашкарублими капцями, несвіжими крихтами черствого печива — серед усього цього милого срачу, цієї дратуючої нав’язливої всюдисущої хуйні я сидів і втикав у стінку. І мені було пофіґ.

Я тік.

2. Гніздо

Десь років так із п’ять тому я вирішив зробити зі своєї кімнати Музей однієї людини. Властиво, музей самого себе.

Покрити своєю присутністю кожну шпару, кожну пляму, кожен кутик кімнати, клеючи й слинячи, повзаючи і випорожнюючись тут і там, як велетенська оса амфофіла.

Зробити осине гніздо.

Коли ідея ця прийшла до голови, я здався собі чистим і легким, як дотик каліграфа до паперу. Коли помру, думав я собі, в мою кімнату музей бажаючих поселятимуть, як у готель. За тиждень відвідувач скромних дванадцяти квадратних метрів Осиного Гнізда, вкритих знаками моєї присутності, буде отримувати встановлений раціон, який один до одного відповідатиме кулінарним смакам покій ника. Постійно гратиме улюблена музика покійника — для входження в атмосферу. Решту часу шановний добродій відвідувач смакуватиме найґустовнішу протопоезію побуту: залишені мною артефакти.

Мінерали, розкидані купками, пластами й нашару ваннями по хаті — берлінська блакить, силікатний пісок, гіпс, корунд, цирконій, берилій, брунатні розсипи брому, безліч пробірок з ароматними речовинами, схожими на киселі концентрати. «…Але обережно, шановний! — застерігатиме рекламний проспект до музею. — Покійник добре знався на хімії, тож вважай — не натрап на отруту!». Сухі тільця комах, заплутані у павутиння, схожі на карту Ґондвани і Лавразії плями потопу з квартири поверхом вище, химерно орна ментовані воронячим пір’ям і тролейбусними квитками тріщини в кутках, порості добре вгодованої колонії плісені (я удобрював її спеціальними розсолами), м’які, плавні кільця волосин, схожі на лискучих вужів, якщо розглядати їх під лупою, вростання моєї органіки в бабусині розбиті годинники з потрісканим склом на циферблатах, перероб лений на кальян апарат Кіпа з налиплим на стінки гашишем і з порохом, налиплим на гашиш, мензурки, клаптики подертих фотографій дівчат — витончена насолода самот нього фетишиста… велетенські шматки нігтів з великих пальців на ногах, схожі на засохлий, потертий на грубій терці твердий сир, погнуті ланки давно загублених ланцюжків, шпильки, трибки, браслети від годинників і ключики від «катеринок», старі батарейки моделей А, АА і ААА, «Крона» і «Сатурн», які з роками стають липкішими, а за язик щипають уже ледве ледь. Газовий лічильник, розгаратаний спеціально до такої межі, щоб деркотів усередині: це деркотіння імітувало барабанний дріб дощу по бляшаному підвіконню. Ціла колекція предметів без назви: я умовно розділяв ці артефакти на Металевий і Склокерамічний періоди. Згодом додався ще й третій — «Найзагорнутіший», тому що я навіть не міг конкретно визначити, що я перед собою бачу. І чи не галюциную, бува.

3. Предмети без назви

Кілька слів про колекцію речей без назв. Усі вони мали загадковий вигляд, огорнуте невизначеністю походження й абсолютно сюрреалістичне призначення. Найтривіальніші об’єкти можна було порівняти з деякими предметами світу буденності: з гребенем для розчісування мідних дротів, наприклад, або з відламаним лезом ковзана, яким зручно пиляти черствий хліб, чи з затичкою до ванни, оздобленою компасом. Чи з футляром від подвійної підкови. Або з лупою для розглядання розсипаної солі (хто не знає, нагадаю: цей прилад кріпиться спеціальними затисками до шийки столової ложки чи виделки). Але таких предметів були одиниці. Решта — чорні діри інтерпретацій.

Я ретельно оберігав свою колекцію і не хотів, щоби хтось бачив її до моєї смерті. А то покажу комусь із необережності, а тут якийсь, блядь, кухонний ерудит відразу візьме й випалить: «Так це ж звичайнісінький штанґенциркуль!». Чи там «зільберґштуцель» якийсь. І все — магія неназваного відразу зникне. Тому я дуже дорожу ними — небаченими і неназваними. Невпізнаними.

Колекцію неназваних речей стороннє око бачило тільки раз, і це око належало Андрієві — найближчому з найпосвя ченіших. Попередньо я взяв з Андрона обітницю не нази вати мої об’єкти. Хай навіть подумки. Він оглянув їх і захоплено сказав: «Дмитре Івановичу, ти моз зз зґ».

Я й сам знав це: такі речі, як у мене, рідко де можна знайти.

Про них не можна говорити конкретно. Я вже казав. Але на них можна натякати: «Глянь, яка в мене цік кава штук к ка!».

Зраджу секрет: у мене є кілька таких артефактів, що дуже влучно підходять до цього визначення — цікава штука. Ці екзоти свіжі й непередбачувані — якщо ти, читачу, нама гаєшся уявити їх, пускай фантазію чимдалі: пружинки, стрілочки, циферблатики, шкалочки, насічечки, тумблер чики, діодики, дивні дзьобики й вічка, вушка, петельки, лапки, вмонтовані клепсидрочки з метрономиками — все там. І ще купа такого всякого, що страшно й згадати. Три речі видавалися мені просто несамовитими — вони були такими незрозумілими, такими неозначеними, що пускати свою фантазію їхніми потойбічними поверхнями було для мене як пірнати на ґумовому тросі в холодне провалля.

Можливо, думав я, десь — на закинутому заводі грам платівок, на кладовищі будильників, під велетенським сірим верстатом, на пустирищі під іржавою сіткою — припадає курявою зразок такої хитромудрої шняги, чи штуки, чи фіґовини, що при одному тільки погляді на неї ґумовий трос обірветься, і я опинюся