Микола Хвильовий - Синi етюди

загетьманують.

…У палатах крик:

- Куди несете? Нiде. Несiть у шосту.

- Там уже наставили.

- Ну, в десяту.

- А… йди вiд грiха… мать твою так! Чого так язиком ляскати?

…Тiльки ринви спiвають пiсню в переливах легкого дзвону.

- …Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!

Мазiй наставив свої глибокi ярки.

- Багато вас… Все одно завтра в яму.

Хорий з жахом подивився на Мазiя й заскиглив.

Пiдбiг Юхим:

- Сматри!

I послав кудись у повiтря "в бога i богородицю".

Пахло трупами.

IV

Цвинтар - невеселе мiсце в нашiй республiцi.

В'януть трави бiля могил.

Зализує на могилах свої рани осiннє сонце, потiм крутить хвостом i ховається за небесним тином.

Уранцi копали братерську могилу.

Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, i дивимося на неї з сумом.

…Мазiй стоїть з мотикою в ямi, а Юхим - з лопатою на горi.

Iншi пiшли обiдати.

- От дух, аж сюди чути,- сказав Мазiй.

Сказав незадоволено Юхим:

- Не могу я бiльш терпiти, вашого духу слухати.

I дивиться на Мазiя:

- Розумiєш: треба завод одкривати. Надоїло мiнє. Хiба це робота з мерцями? Так, недоразумєння.

Потiм говорили про сьогоднiшнiй нальот. Так би мовити, про дiло плакатне.

…Летить пiд кирки земля, бризками розсипається.

Росте сопка бiля ями.

Сонце востаннє крутнуло хвостом i пiшло в безвiсть.

Пiшли й грабарi. Яма була готова.

Глибокої ночi пiде сюди важкий труповий дух.

Смеркає.

Смеркло.

Вiд баракiв вiдходять захмаренi заулки. Темнiє в кварталах - лiхтарiв нема, а будинки сиротливi, непривiтливi.

…Юхим i Мазiй цiлу нiч вiльнi - копали.

Повечеряли й пiшли.

Мазiй ступає вiд баракiв кiшкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських ворiт кiшкою.

Юхим каже в долоню:

- Ша!

А сам спотикається, як монополька.

…За десять кварталiв - свисток. Пiшов по кварталах i тiльки за проваллям стих.

Зупинилися. Прилипли до паркану.

Мазiй дивиться двома безоднями - очi глибоко пiшли пiд лоб, тiльки блиск майорить.

Борода чорна, як нiч.

У Юхима усики з кота. На головi кепi млинцем.

- Ну, от i дивись унiмательно. Як пiдiйдемо до пекарнi, то й абсуди свайой головой.

Мазiй струснув iз свитки дощ. Мовчав.

А Юхим кулеметив.

Витяг з багна ногу - багно крюкнуло.

- Здаровий ти мужик i в арманську був. А тут ради салiдарности. Я, брате мiй, катєльщиком був. Салiдарность - первоє дiло.

Мазiй брав саженнi кроки, i знову багно крюкнуло.

…Бiля пекарнi розлетiлись вулицi, а далi хмурi димарi на чатах.

Уже видно. I видно ще на чатах каску.

По дошках провалюється гул крокiв - розмiрене, мов маятник.

Через плече гвинтiвка.

- Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив.

Вiдповiв спокiйно, як дощ:

- Що ж, дiло ясне: зайдемо з того кiнця - i не писне.

Юхим потер руки.

…Iз заводу зрiдка спотикаються молотки… А може, то кузня, що край села стоїть?

Завод iще жеврiє, тiльки готується вмирати, коли замовкне останнiй цех.

Юхим з погордою сказав:

- Катєльщики. Це тобi не село: пiдложив бабу пiд бiк i спи. Тут не засньош!

…Чорти його знають: все-таки боязко. Скiльки не говори, а треба ж i дiло робити.

Д'ех, мать твою бог любив!

Нацiлився вже Юхим лiзти, а Мазiй тут зашепотiв щось.

- Ну?

Сказав суворо й уперто:

- Отож тепер мене слухай.

- Ну?

- От тобi й "ну".

Юхим затривожився:

- Що ти такий падазрiтєльной… От манера!

Каже Мазiй спокiйно:

- Цього чоловiка ти менi даси.

- Це того?

- Та його ж.

Повеселiшав..

- Бери без сумлєння.

- В тiм-то й рiч: допомагати прийдеться. До ями потягнемо.

Треба хоч одного живого зарити.

Юхим витрiщив очi.

Юхим не розумiє.

А Мазiй рiшуче одрiзав:

- Не хочеш, то я пiду додому. Не буду й руки каляти.

Замжичило дрiбно й холодно.

От iсторiя! Думав-думав, а думи нiяк не йдуть.

Випалив:

- Сатана ти, а не людина. Це можу я на таке дiло пiти. А пiду. Потом, як я чуствую, поддєржку треба.

Крiзь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул крокiв.

…Мазiй полiз.

А за ним полiз i Юхим.

Раптом бiля заводу стихло.

Тротуар замовк.

Ну, i що ж? Як же далi?

Далi зв'язали вiжками, забили хусткою рота й потягли живе тiло по вулицi, а потiм по завулках.

Звичайно, притягли на цвинтар до тiєї ями, що рили вдень.

А яму вже зарили, свiжа могила стоїть.

Чули - од'їхала фура.

Колеса вiдходили по бруку.

Коли розрили свiжу сопку, з могили ще плазував кволий стогiн.

То цурпалки живого м'яса, що все одно скоро пiдуть у вiчнiсть.

…Смердiло трупами. Мазiй поставив над ямою зв'язану голубу людину й штовхнув її.

Гупнуло.

Застогнало.

Ну i дiла!.. Мать твою в боженят пiднебесних! '

Сказав Юхим:

- Сволоч ти, i квит!

…Повернулись захмаренi заулки.

Крюкало болото.

Пiдступали бараки й важкий труповий дух.

В палатах бiгали огники.

Але то - не весело. Що тут казати - не весело.

Десь далеко за городом стогнало тiло. Мабуть, умирало на чорних ланах.

…Д'ех! Не голубiє на душi!

I праворуч Днiпро, i лiворуч Днiпро.

I похилила в розпуцi свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осiнь.

…Рипнули перелякано ворота у барачний двiр.

…А далеко гудiло радiо на тисячi гiн про журбу нашої невеселої країни.

V

Дощ ущух.

Свiтанок iшов iз сходу ледаче, довго. Потiм брiв сiрий день, зазираючи в калюжi.

Хмари низько стояли над самотнiми бараками. Хмари придавили одним краєм захiднi квартали мiста.

…З города тягнулись клячi з калом.

Ну, а вiд заводських ворiт сунувся натовп голубих людей.

Попереду бiг гладкий собака з обiрваними вухами. Iнодi собака зупинявся, нюхав землю, тодi зупинялися й люди.

Але це на момент.

Iшли далi.

I от - Юхим ускочив до Мазiя.

- Шукають… з собакою…

Мазiй спокiйно сказав:

- Хай шукають.

- Ну, а як найдуть?

- Не найдуть.

…Юхим побiг до Оришки.

Баба в обiйми його:

- Ходiм, Юхиме, пограємось.

Оришка вартувала всю нiч. Недавно з лiжка пiдвелась. Пахне вiд неї лiками й ядерним бабським тiлом - пухким та солодким, як медяник.

Одштовхнув Оришку:

- Куди там гратися… З собакою.

I заметушився по кiмнатi.

Оришка розiпрiла - сон солодкий. Очi поросятами кувiкають.

- Та що таке?

Розповiв Юхим: так-то й так-то - бiда.

Перелякалася баба. Спiдницю схопила. Одягається. Дивиться у вiкно.

Видно - бiгає собака на цвинтарi, а потiм бiля свiжої могили гавкає.

Гавкає, не вiдходить.

I розривають уже голубi люди свiжу сопку.

Скрикнула Оришка:

- Боже милосердний! Червонi шлики