Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

досвід, що має практичну цінність. Однак справжніх польових командирів у грузинській армії катастрофічно не вистачає. Як вони самі пояснюють, менталітет такий: «Ми вже розуміємо, що окопи треба копати, але подолати себе несила».

Як у будь-якій великій справі, не обходиться й без «панами» на військових замовленнях. Увесь танковий парк Грузії здебільшого складається з танків Т-55 і Т-72, причому перші, за досвідом бойових дій, цінуються досить високо завдяки простоті в експлуатації. У Росії закупили для них мастило, воно виявилося непридатним, у результаті чого багато дизелів запороли. Цікаво, може, Гітлер перед Курською дугою теж купував мастило в Росії?

Як писав в «Енеїді» великий Вергілій - «Timeo danaos et dona ferentes». Порада видатного древньогрецького поета боятися данайців, навіть тих, що дають нам дарунки, виявилася цілком актуальною й для нашого випадку.

Про особливості американського спорядження я вже згадував. Схоже, що за відповідну мзду або через прагнення вибрати щось дешевше грузинська сторона придбала «неліквіди», які залишилися від часів «Бурі в пустелі». Який сенс робити спальники водонепроникними, коли вода в пустелі майже не конденсується? Зате в нас із цими спальниками були великі проблеми. У вологому субтропічному лісі вони наскрізь протікали. Доводилося загортати їх у целофан. Можете уявити, як це зручно, надто коли його промоклого преш на своїх плечах. Як кажуть: «І викинути шкода, й нести немає сил».

Порівняно з іншими конфліктами, грузини значно просунулись у галузі радіозв’язку. У нас були американські радіостанції «Томсон», що працювали у КХ-діапазоні. Вони добре зарекомендували себе в горах. Чого не можна сказати про УКХ-станції «Кюмах», здається, австралійського виробництва, певно, призначені для рівнинної місцевості. Мої стрільці жартома називали їх «Чумак». У нас та й у грузинських солдат були навіть мініатюрні «вокі-токі», що давало змогу радіофікувати кожного піхотинця.

Накопиченого Грузією ударного потенціалу, зважаючи на внутрішню й міжнародну ситуацію, вистачить для ведення лише переможного «бліцкригу» тривалістю 30 - 45 днів, що, в разі зав’язаності Росії в каральних операціях у Чечні та Дагестані, цілком здійсненне.

Стосунки Грузії й Чечні дуже складні. Взагалі, коли починаєш входити в подробиці міжнаціональних стосунків на Кавказі, від них віє чимось старозавітним.

Після виселення чеченців поголів’я їхніх домашніх тварин і пасовиськ дісталось іншим народам. З них тільки грузини повернули господарям, після їх повернення із заслання, приблизно таку саму кількість худоби. Але треба знати світогляд чеченця. У його уяві одразу ж виник образ тієї череди, що могла дати його корівка, овечка та їхній приплід за ці п’ятнадцять років.

Колонізація Кавказу була завжди успішною завдяки чинному в міжнаціональних відносинах принципу «всі проти всіх». Особливо божевілля охопило Закавказзя в двадцяті роки минулого століття. Вірменія воювала з Грузією, Азербайджан з Вірменією, Конфедерація Гірських народів, як п’яна, хиталась між меншовиками, більшовиками, мусаватистами - і це в той час, як із півдня чорною хмарою наступала Туреччина, а з півночі занесла криваву сокиру більшовицька Росія.

Наприкінці квітня 1920 року Червона Армія вдерлася в Азербайджан і проголосила Радянську владу. 2 травня Червона Армія вдерлась у Грузію. Початком став напад більшовицького збройного загону на юнкерське училище в центрі Тбілісі. Але надія на легку перемогу не виправдала себе. Народна гвардія Грузії й частини регулярної армії чинили запеклий опір, а на деяких дільницях навіть зуміли відкинути переважаючі сили противника за межі республіки. Водночас надійшла нота протесту від уряду Великобританії з вимогою негайно призупинити наступ. Совітська Росія мусила взяти до уваги вимоги найсильнішої на той час держави світу. Але захопленням бакинської нафти Російський уряд фактично вже досяг своєї цілі в Закавказзі. Віднині падіння Вірменії й Грузії потребувало тільки часу. Треба було дочекатися сприятливіших обставин, а травень 1920 року, коли Червона Армія готувала похід проти України й Польщі, не можна було таким вважати.

На початку 1921 року внутрішнє та зовнішнє становище Червоної Росії поліпшилося. Було укладено мир із Польщею й остаточно розгромлено Українську Народну Республіку.

11 січня 1921 року в селах, заселених російськими колоністами (Воронцовка, Покровське, Привільне) почалися заздалегідь підготовані виступи, які пізніше охрестили «загальним повстанням» грузинського селянства. На територію Грузії майже одночасно вторглись ХІ армія з Азербайджану та VIII, ХІІІ та ІХ армії з північного Кавказу. Але розрахунки Червоної Армії на легку перемогу не виправдалися. Тільки до Тбілісі добиралися два тижні, а на захоплення всієї Грузії знадобилося 5 тижнів. Запеклий опір їм чинили не тільки грузинська народна гвардія й армія, а й усе населення республіки.

До розгрому Грузії доклала руку й Туреччина. У критичний момент турецькі війська вдерлися в Аджарію й захопили місто-порт Батумі. Виникла реальна загроза втрати Батумі та й усієї Аджарії. Уряд Демократичної республіки Грузії побоювався, що в разі повної окупації Батумі Туреччина поставить Росію перед здійсненим фактом і підпише з Росією договір про поділ Грузії. Щоб утриматись при владі, московський комуністичний уряд з легкістю роздавав направо й наліво чужі землі.

Отже, було необхідно вибити турецькі війська з Батумі до підходу Червоної Армії. Цю відповідальну операцію взяла на себе знесилена боротьбою з Червоною Армією грузинська армія під проводом генерала Георгія Мазніашвілі. У результаті успішного завершення цієї операції Батумі знову став невіддільною частиною Грузії. Для цього з російського фронту довелося зняти значні сили грузинських військ, з чого негайно скористалася Червона Армія. 18 березня 1921року в Батумі увійшли загони червоних. Тієї ж ночі спеціальним потягом в Батумі прибув зрадник грузинської нації Серго Орджонікідзе (незабаром доля покарала його).

У цих умовах Грузія мусила скласти зброю. Окупація Грузії Червоною Армією на цьому здійснилася.

Отже, 25 лютого 1921 року Грузія втратила державну незалежність і суверенітет, який вона відновила 26 травня 1918 року, і знову стала російською колонією. Перед грузинським народом постало завдання відновлення своєї національної державності та звільнення від іноземного гноблення.

Не останньою причиною була, в очах міжнародного суспільства, остаточно програна інформаційна війна. Як наслідок - поразка національно-визвольного руху, втрата незалежності та багаторічний комуністичний терор.

Після вбивства законно обраного президента Чечні Джохара Дудаєва Ічкерія мало приділяла уваги пропагандистській війні, в результаті програла війну звичайну. Рух опору було загнано в глибоке підпілля. На відміну від чеченців, після першої та другої чеченської війни росіяни добре зрозуміли - виграна інформаційна війна є половиною перемоги.

З цього приводу пригадується старий анекдот:

Сидять в Ленінській кімнаті Олександр Македонський та імператор Наполеон. Македонський дивиться по телевізору парад Совітської Армії на Червоній площі. Наполеон, у кутку, гортає підшивку газети «Правда».

Македонський:

- Якби в мене була така армія, я завоював би увесь світ.

Наполеон: