Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

Тупотіння промчало повз них. І знов стало чути безладні постріли, зойки, гоготіння вогню, тріск вікон і дверей.

— Рятуйте!!! Рятуйте!!! — надсаджувалися невільника, брязкали кайданами і грюкали об мури в'язниці.

— Ганчірку дайте! Нав'яжіть на смолоскип замість прапора! Треба знак подати, щоб помітили! — кидав той, що висів на гратах.

Загойдалася жива піраміда невільників. Верхній ще міцніше вчепився у грати, щоб не впасти:

— Та що ви там, очманіли, чи що? Стійте тихше!

— На! На! Бери! — тикали йому загашений смолоскип з нав'язаною на ньому сорочкою.

Невільник міцніше намацав плечі товаришів і висунув крізь грати смолоскип.

— Рятуйте! — розпачливо гукав він. — Рятуйте бідних невільників!

— Рятуйте! — підхопили всі разом. — Рятуйте!

І радість і жах був у цьому зойку людей, що боялися втратити надію на порятунок. Тупотіння знов наближалося. Почувся брязкіт шабель, лайка, жіночий вереск.

— Рятуйте! Братики! Рідненькі! — розпачливо вимахував прапором невільник. І козаки помітили прапор. Кілька чоловік відокремилися від загону і кинулися на поклик.

— Е!.. Та тут у колодязі наші! Ану, панове, сюди! Визволяй бідних невільників! — відгукнулися веселі мужні голоси, і чиїсь руки міцно рвонули грати.

Але недурно кували їх найкращі каффські ковалі.

— Ану, бережись! Давай каменюку! Бий по замку! Обережненько там, внизу!

Посипалися іскри. Бризки каменю запорошили очі кільком невільникам… Удар… Ще удар! І ось відскочила дужка замка, і міцні руки відірвали грати і потяглися у люк.

— Вилазь, хто в бога вірує! Один… Другий…

Невільники лізли один на одного, як божевільні. Штовхалися, падали і знов лізли, чіплялись за слизькі мури і чавили на цвілі стоножок і павуків.

Хтось світив їм згори головешкою, хтось підхоплював падаючих і вже совав у люк хитку драбину, якою чимало років видиралися вони щоранку на світло і щовечора спускалися у свою темну в'язницю.

Кінець кінцем витягли старого Семена. Голова його нагадувала кущ ковилю, борода спадала по пояс. Від хвилювання впав він навколішки, обличчям до землі, не в силі вимовити слово.

— Е, дідусю! Раніш треба було плакати. Тепер час сміятися, — весело підхопили його січовики. — А як вас, дідусю, звати, щоб знали ми, кого стільки років мучили бусурмани?

— Та Семеном звуть… Семеном Костуром, — тремтячим голосом вимовив старий.

— Костуром? А чи не було у вас, часом, сина або онука, Антона Костура? — здивовано загули козаки.

— А був такий, був… Хлопчиком ще бігав, коли мене взяли. Невже ж ви його знаєте? — здивовано зашамкав старий.

— А піди-но сюди, Антонко! — гукнув хтось. — Чи не твого, часом, діда виловили ми без вудки з колодязя?

І за хвилину чорновусий кремезний парубок з ніяковою обережною радістю пригортав до себе старого і з жахом торкався його кощавого тіла в зотлілій сорочці.

А силач Терешко Кнур здобув сокиру й обценьки і збивав із звільнених невільників кайдани, що пов'їдалися їм у тіло мало не до кісток.

Посходили пізні осінні сузір'я. Іскристий сніп Оріона, туго перехоплений блискучим діамантовим поясом, стояв над головою. Сіріус мінився над морем пухнатою синьою краплею. 3 гір віяло прохолодою і запахом гірких трав.

Горпина сиділа на порозі саклі з дитиною, чи то чекаючи на Нур'ялі, чи то занурившись у спогади, не в силі ворухнутися і підвестися з місця.

Настя Повчанська…

Невже вона — та грізна володарка сералю, перед якою хилиться Абдул, заступник беглер-бея Ceлiмa, всі євнухи і навіть сам беглер-бей? А недавно лежала вона поруч Горпини на Сафаровому кобеняку і ридала безпорадною бранкою.

В неволі вони заприятелювали. Стерлася межа між бідною наймичкою і дочкою статечного хуторянина. Вони чіплялися одна за одну, як два уламки втраченої волі, відчувши братство страждань, — щасливі тим, що є з ким перекинутися словом, згадати батьківщину і розповісти одна одній свої думки і горе — загальне горе всіх бранців.

Колись було не те.

Навіть тоді, коли жали вони поруч золотаву пшеницю, відчувалася ця неперехідна межа. Настя де-не-де та й — гримне на Горпину або вколе її гострим, зневажливим поглядом, або поскаржиться матері — і знов бурчить стара Повчанська на безпорадну сиротину:

— Що б ти, ледащо, без нас робила?! Підібрали тебе, як паршивеньке цуценя. Вигодували, а ти, падлюко, лінишся. То йди к чорту! Знайди йолопів, щоб дурно тебе годували.

І плакала потай Горпина в густих бур'янах за клунею і допізна гнула спину над скатертинами і рушниками для Настиного посагу або гаптувала церковні покрови і ризи, якими Повчанський обдаровував парафіяльну церкву, щоб «панотець суворіше повчав розбещених хлопів і краще тлумачив їм тексти святого письма про те, що «нема на світі влади, аще не від бога».

— А бодай би вони всі подохли, — смачно вилаявся Корж, коли Горпина розповіла йому про знущання старої Повчанської. — Потерпи, серденько. Піду напровесні у турецький похід. Намолочу «хліба козацького» та й зашлю сватів… А мо, ти вже готуєш мені гарбуза? Га? Кажи одверто! — зазирав він у дівочі очі, а Горпина спалахувала смуглявим рум'янцем і потай вишивала собі рушники для заручин.

— Чи не тисячу років тому воно було?!

Спокійно, без нещодавнього надсаду згадувала вона тепер Данила. Знала, що в чабанах легко жити навіть невільникові. Правда, нудно самому в степу, по той бік гірського кряжа або на гірських полонинах, та не носить чабан кайданів, не спить в темних брудних колодязях-в'язницях або скарлючившись на лаві галерній. Їдять вони сито, дихають вільним повітрям і часто звільняються, коли підуть козаки у татарський степ «лупити мурзинські отари».

Порівнюючи Данила з Нур'ялі, не гнала вона тепер спогаду про те, як повертався Корж додому п'яний, як бив і трощив у хаті посуд, як лаявся, а іноді і її бив під п'яну руку.

А все ж таки тихий біль стискав Горпинине серце. Сьогодні, на весіллі Медже, відчула вона знов самотність, розбуркала свої дівочі мрії і спогади. Хороші, зворушливі татарські пісні, та хіба ж можна їх порівняти з тими, рідними, що співали над нею дівчата, коли розплітали їй коси або садовили її на посад і оздоблювали весільний караван чепурними гребінцями з тіста.

Ой, рано-рано кури заспівали,

А ще раніше пан Данило встав,

Лучком забряжчав,

Братів позбуджав.

Ой брати, вставайте та коні сідлайте,

Коні сідлайте, хортів скликайте…

— забринів у пам'яті старовинний спів.

І від цієї напівколядки, напіввесільної пісні мимовільні сльози навернулися на очі. До болю захотілося дихнути вогкою свіжістю річних низин, чебрецем, медунишником, почути сиверських пісень з безмежно довгими останніми нотами, що повільно згасають за Ворсклою. Захотілося виганяти вранці корови з теплого хліва, що так приємно пахтить гноєм і парним молоком, сікти на зиму капусту