Леонід Іванович Смілянський - Сашко

class="p1">Ми принесли з собою води і їжі. Він трохи підкріпився, і потім ми повели його на квартиру до Юрчика, де вже нас чекала тьотя Клава. Вона спитала, чи бачив нас хто, коли ми вели пораненого. Ми запевнили її, що нас ніхто не міг бачити, бо ми йшли порожніми садами та ще вночі, коли люди бояться виходити з своїх квартир.

В кімнаті були добре завішені вікна. Юрчикова мати сама вийшла з хати, обходила весь двір, прислухалася, чи не чути серед ночі десь, бодай на вулиці, чужих кроків. Тільки переконавшись, що ніхто з сторонніх нічого не бачив, вона начебто трохи заспокоїлась і сказала, що робитиме хворому операцію. Ромка сама захотіла вартувати біля будинку. Ми з Юрчиком допомагали його матері.

Старикова поклали на стіл. Юрчикова мати обмила його рану, потім чогось копирсалася в ній. Поранений глухо стогнав, але, видно, стримував себе.

Нарешті Юрчикова мати видобула з тіла Старикова кулю й почала швидко зашивати рану. Тепер уже вона захопилася своєю справою і раз у раз гримала на нас, коли ми не встигали вчасно подати їй якусь потрібну річ. Видно, ми погано допомагали їй.

— Коли б рана була серйозніша, — сказала вона Старикову, — я не змогла б оперувати вас тут. На щастя, куля засіла неглибоко.

Коли все було закінчено, вона вийшла зачинити за мною двері і в коридорі сказала мені:

— Сашко, я знаю — ти хлопець сміливий і вмієш впливати на своїх товаришів. Ти накажи Ромці і Юрчикові не говорити про все це ні слова нікому, інакше всі ми пропадемо.

Я, звичайно, поручився за своїх товаришів.

— Ніхто, — сказав я, — не почує від нас жодного слова про це.

В її голосі я відчув до себе зовсім інше ставлення, ніж було досі.

Це було нашою другою таємницею, після якої ми з Ромкою не могли не відкрити Юрчикові і першої. Він заслуговував на повне довір’я, бо він перший із нас зробив подвиг — урятував пораненого радянського офіцера. До того ж для нашого задуму потрібний був і Юрчик, бо вдвох з Ромкою ми не могли б вправитися з усім. Адже ми з Ромкою вирішили по-серйозному охороняти підпільні збори, які відбувалися в Ромчиного батька. Шкода тільки, що самі підпільники не знали про наш намір, а ми їм сказати не могли, бо тоді б вони неминуче, не довіряючи нам, перенесли свої засідання в інше місце.

Перша така ніч була через два дні після того, як ми привели Старикова. Ромка звечора попередила мене, що батько наказав їй іти ночувати до нас, бо мав намір мовби йти на паровоз.

Ми відразу догадалися.

Як тільки бабуся заснула в своїй кімнаті, ми з Ромкою вийшли надвір. Незабаром до нас приєднався Юрчик. Ми ще заздалегідь познаходили собі такі місця для вартування, які дозволяли нам помічати кожного, хто проходив поблизу, і залишатися самим не поміченими.

Юрчик мав стежити за вулицею. Якщо б він помітив на вулиці фашистських солдатів чи інших підозрілих людей, він повинен був би негайно сказати про це Ромці, яка була в порожньому сараї посеред двору. Я наглядав за садом і виходами на Собачку — чи не з’явиться хто з того боку. В разі чого, я теж мав сигналізувати Ромці.

Отже, коли б трапилась облава, чи обшук, чи навіть з’явився б якийсь там шпиг, ми б його неминуче помітили і вчасно могли б попередити.

Незважаючи на дуже темну ніч, мені пощастило побачити більше за інших. Підпільники сходилися не вулицею, а з боку пустирів, через сад, цебто якраз повз мене. На жаль, нікого з них я не міг бачити в обличчя.

Один тільки раз я побачив із своєї схованки, як пройшла повз мене якась людина, начебто трохи знайома мені. Невже він? Не може того бути!.. Невже це батько Женьки? Здається, це таки був він. Коли б я почув його голос, я пізнав би його відразу. Але він пройшов сам.

Так пройшло чоловік шість. Більш не проходив ніхто. Мабуть, зійшлися всі. Потім я бачив, як з будинку вийшла постать і зникла в темряві десь біля воріт. Очевидно, вони теж поставили свою людину на варті, адже про нас вони й не догадувались.

Підпільне засідання тривало з годину. Потім почали розходитись по одному й по двоє. Вони зникали на пустирі. Останніми вийшли двоє. На межі саду й пустиря вони спинилися, і хоч стояли вони зовсім біля мене, я не міг розібрати їхніх слів, але голос чув добре. Тепер уже сумніву не було: розмовляли Ромчин батько і Женин Я впізнав обох по голосу. Потім Женин батько пішов і зник, а Ромчин повернувся додому.

Я йшов слідом за ним кроків за двадцять. Чути було, як відчинив і зачинив за собою двері. Довкола було цілком спокійно.

Потім зійшлися ми троє. Юрчик, який уперше був на варті, здавався просто захопленим.

— Шкода, що вони мало засідали, — сказав він. — Мені так сподобалося! Адже це справжні партизани.

– І ми партизани, — тихо промовила Ромка тремтячим від радості голосом.

Я довго не міг заснути. Все думав про подвиги. Мені навіть було трохи заздро, що Юрчик уже вчинив подвиг, а я ще. І мені хотілося подвигів швидше, більше і якнайнебезпечніших…

І по тому, як дихала на тапчані Ромка, я зрозумів, що й вона не спала й думала про подвиги.

ЧУДОВА ПРАВДА!.

Мені пощастило підслухати цікаву розмову Вовчихи з Кривим. Він був у неї, потім вони вийшли вдвох. Вовчиха хотіла, мабуть, тільки прогуляти свою собачку. Вони стояли за ворітьми і розмовляли, а я в цей час був у сараї біля воріт і все чув.

— Якийсь хуліган, — говорила Вовчиха, — написав крейдою на моїх дверях погрозу моїм гостям.

— А що саме було написано? — спитав Кривий. Вона нахилилась до нього й прошепотіла щось.

— О!.. — вигукнув він.

А Вовчиха говорила далі:

— Розумієш, один з офіцерів добре знає нашу мову. Коли вони виходили, він прочитав і переклав усім. Вони дуже злякалися, повиймали з кобур зброю і вийшли з дому з пістолетами напоготові. І тепер не приходять до мене…

— Найдемо інших, — сказав Кривий, — гестапо надішле. Та й золото їх принадить…

Вони розійшлися.

І коли пізніше ми зійшлися в нашому саду, щоб трохи погратися, я розповів це Ромці й Юрчикові як велику таємницю.

— Ти казала, що я несправжній партизан, — промовив я до Ромки, — а вороги бояться навіть самого мого напису на дверях…

А Ромка нічого