Леонід Іванович Смілянський - Сашко

буде, коли ти навіть і жартома не будеш казати іншим, що ти партизан, бо тебе повісять, як повісили кількох партизанів у Першотравневому саду.

— А їх уже наші поздіймали й повісили фашистських вартових… Так їм і треба! Про це зараз говорить увесь Київ, і незабаром говоритимуть і там, за фронтом, у наших.

Він пильно подивився на мене й похитав головою.

— Ти занадто балакучий. А партизани більше мовчазні…

Потім ми з Женькою гралися в них на подвір’ї і в порожньому саду. Після того пили чай з якимись цукерками, які нізащо не хотіли розтавати в роті.

Повернувшись додому, я не міг вразити Юрчика й Ромку новиною про наліт партизанів на Першотравневий сад, бо вони вже знали про це й чекали мене, щоб обговорити цю подію під нашою шовковицею в саду.

Ідучи додому, я чув, як на другому поверсі у Вовчихи гуляла п’яна компанія. Кілька авто стояло за ворітьми. Ними приїздили фашистські офіцери. Я чув п’яні жіночі голоси. Хтось грав на піаніно. Тоді я не витримав: дістав з своєї скриньки шматок крейди, підкрався до дверей, де жила Вовчиха, і написав на дверях: «Гуляйте, фюрери, і ви незабаром висітимете на ліхтарях!»

НАШІ ТАЄМНИЦІ

Другого дня, побачивши Ромку, я нишком спитав її, чи зажила в батька рана. Вона здивовано подивилась на мене:

— Тато зовсім не поранений. Це він здряпнув на паровозі трохи… Сьогодні він уже пішов на роботу.

— А чого ж він ховає руку, щоб ніхто не побачив?

— Зовсім він не ховає. Зрештою, я не знаю, він сам мені сказав, що здряпнув.

— А я думаю, — сказав я, — що вчора у вас збиралися партизани і що це вони вночі ходили на операцію до Першотравневого саду, і там твого батька поранено в руку.

Спочатку Ромка з подиву відкрила рота і стояла мовчки кілька хвилин, а потім з радощів підстрибнула і раптом майже пошепки сказала:

— Тільки ж давай про це нікому не говорити…

— Знаю сам. Справжні партизани не базікають багато, а більше мовчать.

— Сашко, — сказала Ромка, — але ти ж не справжній партизан.

— А який же? — спитав я.

— Який хочеш, тільки не справжній.

Я подивився на неї зневажливо і, не сказавши нічого, пішов. Що вона розуміла в таких справах!..

Так у нас народилася таємниця, якою кожен з нас був гордий і яку ми берегли, як найдорожче в нашому житті. Ми не відкривали цієї таємниці навіть Юрчикові, хоч і були щодо нього певні, як і щодо самих себе. І тільки коли трапився дуже важливий для нас випадок, ми не могли більше приховувати від Юрчика нашої таємниці.

Одного дня через Київ проходила велика партія радянських полонених з Бориспільського концтабору. Їх вели на Керосинну вулицю, де вони мали переночувати в концтаборі і другого дня рушати далі, на захід. Звичайно, ми — я, Ромка й Юрчик — стояли й дивились на колону на вулиці Кірова. Почало вечоріти. Нарешті колона перейшла, але за нею рушила інша — поранені червоноармійці на підводах. Їх навмисно затримали до вечора, щоб людям не так було видно, які це нещасні, голодні і напівмертві люди. Багато з них були поранені вже в самому концтаборі в Борисполі.

На вулиці стало чути тяжкий дух гниючих ран і стогони приречених на смерть людей. Навряд чи мали надію більшість із них залишитися живими.

— Дивись! Дивись! — раптом гукнув мені Юрчик. — Що там робиться!

І справді, позаду колони зчинилася метушня. Туди кинулась варта. Звичайно, ми — теж. Вся колона поранених і хворих спинилась. Солдати бігали від воза до воза, рахували полонених і штовхали їх прикладами автоматів. Стояв галас і стогін. Люди в паніці тікали до своїх будинків. Ми не могли збагнути, що, власне, сталося.

— Мабуть, утік хтось із полонених, — висловив свій здогад Юрчик.

Нарешті знову був установлений порядок і спокій. Колона рушила далі, і ми пішли додому, засмучені всім, що бачили.

Увечері, коли вже я ліг спати, а бабуся давно заснула, до нас у вікно постукав Юрчик. Я відразу впізнав, що це був він, тому що ми встановили умовні сигнали — як стукати, як свистіти і т. п. Я швидко одягнувся і вийшов надвір, бо знав, що Юрчик даремно не кликатиме мене о такій порі.

Надворі було так темно, що я, стоячи на ґанку, не бачив нічого навіть біля себе.

— Сашко! — почув я притишений голос Юрчика. — Ти одягнутий?

— Одягнутий.

— Ходімо зі мною.

— Ходімо, — з готовністю відповів я, бо здогадувався, що нас чекає якась пригода.

Спочатку ми викликали умовним стуком Ромку. На щастя, батька її не було вдома, він був на роботі. Ромка миттю вибігла з квартири. Тоді Юрчик розповів нам, що вночі, тренуючи свою сміливість, він блукав по балках Собачої Стежки і раптом почув стогін. Він знайшов людину, що стогнала. Це був поранений радянський офіцер, який сьогодні втік з колони полонених, добрався аж сюди, до пустирів Собачки, і тут знесилів. Тепер треба було перевести його до помешкання, де жив Юрчик з матір’ю, й лікувати.

— А як же мати? — спитав я.

— Ну, звичайно, погодилась. Не знаєш ти моєї матері!

— Молодець, Юрчику, — сказала Ромка. — Ми тобі будемо допомагати.

— Але ніхто, крім нас трьох і твоєї матері, не повинен знати про це, інакше нас усіх трьох, і твою матір, і пораненого офіцера схопить гестапо і замучить… Ти про це думав?

— Я нічого не боюся, — сміливо відповів Юрчик. — Нехай мене катують у гестапо, а я їм нічогісінько не розкажу… Я впертий!..

Ромка просто була захоплена ним, а я й раніше знав, що він такий.

Ми не знайшли офіцера на тому місці, на якому його залишив Юрчик. Ми були в розпачі й почали шукати. Але темрява була така, що й за декілька кроків нічого не можна було побачити. Тоді Юрчик почав злегка вигукувати:

— Дядю, відгукніться, де ви? Це я, Юрко… Ми прийшли допомогти вам.

І тоді ми почули, як поранений тихо гукнув недалеко від нас: «Сюди!»

Це був командир роти Стариков. Як ми пізніше взнали — він був поранений двічі: один раз у бою на фронті, після чого потрапив у полон; вдруге його поранив есесівець, коли Стариков заступився за одного хворого в концтаборі, якого забирали, щоб пристрелити. Есесівець прострелив Старикову бік, і куля засіла в тілі. Зараз він від рани й голоду так охляв, що ледве міг сам рухатися. З останніх сил він, втікши в темряві з колони полонених, добрався сюди.