Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

дітьми, з нею? Невже так і помру з цим горем? Коли б знаття, що залишаю вас у добрих людей, а не в цих звірів…

Жінки, налякані словами їси, голосно заридали. Заплакали й малята. Іса почував гарячі сльози, що падали на його руки, але сказати більше нічого не міг: він палав у страшній лихоманці, втративши свідомість.

Важке маячіння мучило його, губи запеклися і шепотіли щось незрозуміле. Схиляючись до нього, мати і дружина ловили якісь окремі беззв’язні слова. Здавалося, він з кимсь гнівно бореться, вперто і пристрасно сперечається. Але зрозуміти, що з ним, вони не могли.

А Ісі ввижалося, що він веде нескінченну боротьбу сам на сам з великим старим вовком. Весь час бачить він перед собою, як лютий звір напосідає на нього. Паща його раззявлена, зуби вишкірені, кровожерливий ворог от-от схопить зубами його обличчя. Потім кров заливає всю морду вовка. І зараз же ввижається, що кривава рана на голові хижака пов’язана білою хусткою, а під розкритою страшною пащею з гострими зубами раптом виникає широка чорна борода… Червоні губи ворушаться, вовча паща вимовляє лайливе слово… Хтось б’є Ісу важкою палицею… Він хапає палицю, тягне її до себе, і вовк перетворюється в Азимбая. Він лає Ісу, безжально жене в холодну буранну імлу по вівці і знову стає старим вовком… То вовк, то Азимбай… То наполовину вовк і наполовину Азимбай… Але весь час напосідає на нього безжальний, настирливий ворог, погрози вириваються з страшної пащі…

Виснажений цими жахливими видіннями, Іса втратив свідомість. Вона вже більше не поверталася до нього. На ранок його дихання перейшло в передсмертний хрип і незабаром він лежав без руху, мовчазний, поволі холонучи.

Так на шостий день хвороби померла безвісна людина з великим серцем, відважний жигіт.

Поряд без пам’яті лежала нещасна мати. Невтішно ридала хвора вдова, і надривно плакали в кутку маленькі Асан і Усен.

5

Про розгром такежанівського табуна в аулі Абая довідались того ж вечора.

Коли Азимбай і табунники билися за коней, тут, в Акшоки, друзі й учні Абая захоплено розмовляли про поезію. Останнім часом Абай часто перечитував Лєрмонтова, особливо його «Вадима». Абаеві подобався образ непокірливої людини, що палала гнівом помсти. І сьогодні він заговорив про неї:

— Казахи повинні знати про цього Вадима. Відважний, наполегливий, сміливий герой… Я задумав оспівати його у віршованому дастані.

І Абай прочитав друзям свій новий вірш. Мужній, суворий, сповнений стриманої сили, він починався тривожним видінням:

Темніє синь неба. На західнім краї

Вечірня заграва згаса, догоряє,

Й на заході в шовку чудесно багрянім

Башта далека, мов сон, виринає.

Какитай, що вже читав «Вадима», на прохання Абая переказав акинам зміст твору. Коли він закінчив, Абай звернувся до юнаків:

— Просторий шлях відкриється перед вами, якщо писатимете дастани, як Лєрмонтов… Магаш, Какитай, ви можете читати по-російському, тож візьміть повід інших, поведіть їх! Розкажіть про нього Дарменові, Кокпаю, Акилбаю, нехай і вони знають, який це поет!

І молодь, залишивши Абая, який читав Лєрмонтова, до вечора просиділа в наріжній кімнаті над «Демоном». Одні прочитали його самі, інші почули поему у схвильованому переказі. Відразу ж виникла гаряча бесіда. Все нове завжди викликало молодих акинів на суперечки, роздуми, мрії. Сьогодні їхні думки зайняті були Демоном і Тамарою. Дармен і Магаш згадали про мусульманського Демона — про Азраїла. Вогненна пристрасть, якою фантазія російського поета наділила його, вражала їх.

— Яка відважна думка… Тільки непокірлива душа могла породити такий образ! — казали вони.

— Мабуть, справжнє поетичне натхнення не зважає ні на бога, ні на закони! — вигукував Какитай.

Палкі розмови не припинялися до самісінького вечора, Тільки на вечірній чай молоді акини знову зійшлися в кімнаті Абая.

Саме в цей час з’явився і Акилбай. Він жив уже на окремому зимовищі в урочищі Міали, біля селища жатаків, у півдня переходу від Акшоки, але часто приїздив до батька. Привітавшись, Акилбай сів біля молоді. Абай спитав, що чути, чи все спокійно в аулах і на рівнині.

Акилбай, як завжди не кваплячись, звичайним монотонним голосом передав звістку, яка всіх вразила:

— Та ні, не все. Сьогодні ранком цілий гурт невідомих ворогів напав на випас Такежана-ага біля Шолпан. Усіх до одного коней забрали.

З усіх боків на нього посипались запитання:

— Коли?

— Звідки?

— Весь табун зайняли?

Чай лишився недопитий. Айгерім і Зліха, що сиділи біля самовара за низьким круглим столом, теж присунулись до Акилбая. Жигіти нахмурились. Тривожне почуття охопило всіх.

Акилбай, як завжди повільно і не кваплячись, розповів про все, що знав: напад стався ранком, у нападі брало участь з півсотні людей, понад двадцять табунників дістали тяжких травм, навіть Азимбая підняли на снігу непритомним, з табуна у вісімсот коней на випасі не залишилося жодної шкапини. Сам Акилбай перебував під час нападу в курені такежанівських табунників; він заночував там по дорозі в Акшоки, і його конем, єдиним, що вцілів у цьому розгромі, скористалися, щоб послати по допомогу. Менше за інших потерпілий табунник поскакав до найближчого аулу і пригнав звідти трьох коней. Через це Акилбай і прибув у Акшоки так пізно.

— Ну, а ти ж що робив, коли на вигоні точився бій? — запитав Абай.

Акилбай почав щось мимрити. Нарешті з’ясувалося, що ще ранком Азимбай, збираючись до табунів, запропонував поїхати з ним. Акилбай відмовився не стільки через лінощі, скільки через свою пристрасть до гарячого кавардака — звичайної страви табунників у польовому таборі. Помітивши, що кухарчук саме почав підсмажувати в казані м’ясо, Акилбай вирішив за краще залишитися в курені, ніж мерзнути на вигоні.

Незважаючи на тривогу, яку викликало повідомлення Акилбая, молодь не змогла вдержатися від сміху.

— А як же ти довідався, що на табун напали? — спитав Єрбол.

— Коли я взявся за кавардак, кухарчук вийшов з куреня, але зразу ж повернувся й каже: «На землі шум, на небі шум. Чи не вовки часом напали на косяк? Чи Азимбай здумав ганятися за дикими жеребцями? Стільки снігу підняли! Просто як пурга!» Я хотів вийти глянути, але побоявся, що кавардак захолоне,— дуже вже добрий він вийшов! Із стегна лошати… і порізаний гарно — дрібними шматочками… так у салі й плаває!

На повновидому обличчі Акилбая відбилося таке вдоволення, що Дармен зайшовся реготом. Засміявся і Магаш:

— Ну, звісно! Куди ж вам було квапитися? Мусить же людина доїсти кавардак! Пізнаю нашого Акила-ага!

Тепер зареготали й інші: всі знали безтурботний і лінивий характер Акилбая. Акилбай, не звертаючи уваги на сміх, вів далі свою неквапливу розповідь:

— Кухарчук щоразу