Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

— А які в нього неприємності?

Ельвіра покосувала на мене, ніби вирішуючи, говорити чи ні.

— У принца, Ліно, одна велика неприємність — він не схожий на батька. Жодного порівняння з Обероном… так йому здається. Власне, так йому й навіювали з дитинства. Він боязкий, нерішучий, м’який. А головне — він не маг. А Оберонові хотілося, щоб його син був чарівником.

— Ну, — пробурмотіла я розгублено, — його величність все одно любить…

— Звичайно. Але наполовину менше, ніж любив би сина-мага, схожого на нього самого. Хіба це не очевидно?

Я мовчала. Жаби співали, заглушаючи Ельвірині зітхання.

— Ви не думайте, Ліно… Я чудово розумію Оберона: король не може бути сентиментальним. На ньому така відповідальність… Вона багато чого виправдовує. Скажімо, він може собі дозволити взяти на службу чужу дитину з чужого світу. Ризикувати її життям…

— Я не дитина. І я сама обрала…

— Звичайно, ви самі. У Оберона завжди так виходить — само собою. Ні, Ліно, не ображайтеся на мене! І не ображайтеся на Олександра, якщо вам здасться, що він поводиться безглуздо. Уявіть, як це — постійно відчувати свою нікчемність поряд із всесильним батьком…

Із жаб’ячого хору вирвався одинокий голос соліста. Звук линув, стаючи все прозорішим і тоншим, поки не обірвався раптом звичним «квик!». Я провела носком чобота по вологій траві.

— Принц… Е-е-е… Хіба його величність…

— Його величність — полководець на чолі армії. У військовий час. У нього є багато інших занять, окрім як оберігати ніжні нерви принца, — Ельвіра сумно похитала головою.

— Але ми прийдемо на нове місце. І Королівство відбудується заново? І принц зможе одружуватися…

Я мало не ляпнула «з вами», та вчасно прикусила язика.

— Можливо, — згодилася Ельвіра без жодної впевненості. — Сподіватимемося, Ліно. Сподіватимемося…

Розділ шістнадцятий

Атака

Я знову їхала на чолі колони, цього разу поруч із Обероном. Замикали стрій Ланс і Гарольд — захищали Королівство з тилу.

Відступав ліс. Усе рідше зустрічалися острівці зеленої трави. Позаду залишилася річка. Вітер носив хмари пилу. Оберон на ходу навчив мене, як захистити ніс і рот від задушливих пилових хмар. До обіду ми перевалили через невисокий хребет, і перед нами розкинулося піщане море.

Ніколи в житті не була в пустелі. Мене вразив колір піску — він був не білий і не жовтенький, як на пляжі. Він був темно-цеглистий, майже червоний. І він не стояв на місці. Порівняно з танцем цих червоних гір навіть море в шторм видалося б, мабуть, спокійним.

— Привал, — спокійно сказав Оберон, і сурмач, котрий їхав відразу за нами, відтворив мій улюблений сигнал із двох нот.

Караван звично розбрівся — кожен займався своєю справою. Тут не було води, зате було багато палива — чагарник навколо стояв наполовину сухий, мертвий. Метушилися слуги, кухарі, стражники напинали шатро, комендант скрізь встромляв свого носа й усім заважав.

Тільки Оберон верхи на Фіалку не рухався з місця, мовчав і дивився на пустелю. Мені не сподобався вираз його обличчя.

Під’їхав Гарольд. У руці у нього було щось схоже на брудний дірявий махровий рушник.

— Де взяв? — запитав Оберон, не озираючись.

Гарольд махнув рукою кудись за найближчий горб.

— Там їх повно. Ціле кладовище.

— Що з ними сталося?

— Здохли.

Оберон посміхнувся.

— Вичерпне пояснення… Кинь цю гидоту.

Гарольд упустив ганчірку на буру потріскану землю. Я придивилася… краще б я не придивлялася.

— Що це?

— Хватавець, — озвався Гарольд байдуже. — Хочеш, поїдемо глянемо? Поміркуємо, чому вони всі врізали дуба?

— Гарольде, — обізвався докірливо Оберон.

Дивний звук прилинув із пустелі — чи то завивання, чи то зітхання. Схитнувся пісок, ніби на мить із нього виринули в небо зубчасті стіни небаченого замку. Я навіть побачила вікно, довге й чорне, як котяча зіниця. «Замок» зруйнувався на наших очах, опав, розсипаючись, як усі на світі піщані замки. Нам в обличчя дмухнуло гарячим повітрям.

— Що це? — запитала я пошепки. — Ми туди підемо?!

Фіалк клацнув своїми крокодилячими зубами, підморгнув весело й відчайдушно. Оберон поплескав крилатого коня по шиї.

— Підемо, Ліно, підемо… Нема іншої дороги.

* * *

І ми пішли.

Оберон вів караван, і кошлаті копита Фіалка залишали в червоному піску рівну, як шов, борозну. Король ні на мить не опускав палиці — промацував дорогу попереду. Утримував громаддя піску, який то здіймався, залишаючи нас на дні глибокої ями, то опадав, і тоді караван опинявся на піку високої гори. Жодна хвиля поки що нас не накрила, однак від цих пісочних танців макітрилося в голові. У каравані знемагали принцеси, бліді аж зелені — їх нудило. То одна, то друга висовувалася з вікна карети від нападу блювоти. Заходився кашлем канцлер, навіть стражники зажурилися.

— Піди скажи їм, щоб трималися, — крикнув мені Оберон, не відводячи погляду від піщаної гори на шляху каравану. — Залишилося недовго! Скажи, що ми скоро вийдемо на рівне місце!

Я розвернула коня. Пісок мав дивну властивість: по ньому можна було скакати, не провалюючись, та варто було зупинитись — і ноги, й копита, й колеса вгрузали, і щоб вивільнити їх, потрібні були величезні зусилля чи магічна допомога.

— Тримайтеся! — крикнула я стражникам. — Король сказав — ще трішечки!

— Тримайтеся! — крикнула я комендантові й канцлерові. Підскочила до карети, моє обличчя опинилося якраз на рівні віконця.

— Залишилося зовсім мало! Потерпіть! — гукнула я.

Занавіску відсмикнули. Я побачила Ельвіру — бліду, з опухлими повіками.

— Скоро будуть рівні піски, — сказала я їй.

— Ліно… — Ельвіра дивилася на мене поглядом тварини, що втрапила в капкан. — Будь ласка… Пообіцяй мені, що ти ніколи не кинеш нас у дорозі.

— Обіцяю, — сказала я здивовано.

— Так мені спокійніше, — вона із зусиллям посміхнулася, проте посмішка її одразу ж застигла — Ельвіра дивилася кудись мені через плече.

Я озирнулася…

Величезний піщаний гриб, схожий на ядерний вибух, піднявся над червоною пустелею. Ось його шапка перетворилася на прекрасне жіноче обличчя… Потім на череп без нижньої щелепи… А потім все опало, розсипалося, затряслася земля під ногами й копитами, закрутився вихор із мільйонів гострих піщинок…

Закричали люди й коні.

Карета гойднулася й повільно м’яко перекинулася, задерши до неба колеса.

* * *

— Мамо! — кричав Гарольд, розгрібаючи пісок, під яким вовтузилися, намагаючись підвестися, кухарі й слуги. — Ма! Ти де?!

Зціпивши зуби, я спрямувала набалдашник посоха на найближчу піщану купу. Пісок почав диміти й плавитися, запікаючись у чорне скло.

— Не так, — мій посох перехопили ззаду. — Закликаємо вітер, а не вогонь. Рух утворюється по спіралі, проти годинникової стрілки, із наростаючою інтенсивністю…

Ланс крутнув своїм посохом. Пісок закрутився, розлітаючись навсібіч, з’явилися чиїсь руки, що шукали опору, колесо воза, дірявий мішок, мідний казан,