Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

— Мамо! — у голосі Гарольда бринів відчай.

Я стиснула посох вологими долонями, з усіх сил стримуючи сльози. Зосередилася й закрутила вихор так, як показав Ланс.

Ніколи в житті у мене в руках не було такого сильного пилососа! Тільки він не втягував повітря, а, навпаки, видував його, закручуючи маленьким смерчем. Пісок розлітався в усі боки. Люди, щойно засипані піском, без надії побачити ще раз світло, раптом опинялися на волі, кашляли й терли очі, допомагали одне одному. Хтось не міг піднятися, хтось лежав нерухомо.

Гарольд схопив за руку жінку, котра насилу вибиралася з-під перевернутого воза.

— Мамо… — заволав він.

— Спокійно, всі живі, — лунав над караваном голос Оберона. — Варта, зберіть поранених. Конюхи, перевірте коней… Маги дороги — до мене. Швидко.

* * *

— На нас напали. — Оберон виглядав задоволеним, навіть веселим. — Ось воно, нарешті починається справжня війна. Якщо через півгодини-годину ми не відновимо караван і не продовжимо рухатися — вважайте, що Королівству кінець. Ліно, ти займаєшся пораненими. Гарольде, ти ставиш на місце все, що зламалося. Лансе…

— Попереду спазматичні згустки зла, — Ланс водив кістяним посохом як антеною. — Концентрація несумісна із життям.

— Що?!

Оберон підняв свій посох. На мить обличчя його завмерло.

— Ось воно, — сказав він пошепки. — Ось.

І додав ще щось — ледве чутно.

— Відходимо? — запитав Ланс, незворушно роздивляючись залишок середнього пальця на правій руці.

— Подивися, що ззаду…

Ланс плавним красивим рухом перевів посох за спину. Кліпнув. Слабо усміхнувся.

— Ми можемо пробити тунель…

Король простягнув руку й ухопив старшого мага за барки.

Я не зрозуміла, що відбувається. Це був довгий і страшний момент. Ланс і король пильно дивилися один на одного. Ми з Гарольдом, забувши про наші доручення, стежили за цією мовчазною дуеллю. На моїх очах відбувалося неможливе — Оберон змінював свою думку у відповідь на мовчазні аргументи старшого мага.

Гарольд голосно сопів у мене над вухом.

— Лансе… — Оберон розтиснув пальці. — Це авантюра.

— Хіба у нас є вибір, владико? — Ланс незворушно потер шию.

Оберон спохмурнів. Обличчя його стало суворим і гордовитим, майже сердитим.

— Гарольде, Ліно, ви що, не чули наказів?! — звернувся він до нас.

Ми кинулися до каравану. Скрізь чулися лайка, стогін, плач, сміх, іржання переляканих коней. На моє велике щастя, поранених було небагато. Когось ударило перекинутим возом, когось брикнув кінь, хтось знепритомнів, коли його засипало піском. Судомно пригадуючи підручник з біології і повчання Оберона, я повертала до тями, розширювала судини, затягувала рани, знімала набряки й очищала набиті піском трахеї. Я працювала одна, як невеликий госпіталь, і, чесне слово, могла пишатися собою: десяток висококласних лікарів не здатний на чудо, підвладне одному магові дороги. І в цій метушні, в крику, в нервовій напрузі у мене не було часу думати ні про слова Ланса, ні про рішення короля.

— Королівство! — голос Оберона накрив нас, наче хвилею. Раптово затих галас, навіть коні не іржали. — Настав час проявити всю нашу мужність. Напав ворог, ми не зможемо дати бій, та ми уникнемо удару. Карета залишиться тут, і вози теж. Перенавантажуйте продовольство на коней. Все, що можна кинути, киньте. Коменданте, починайте перевантаження. У нас є п’ятнадцять хвилин.

Котрась із принцес голосно заплакала.

Оберон підскочив до мене.

— Ліно… Ходи-но сюди.

Він важко дихав. Він усе ще виглядав спокійним, проте я відчувала, як тяжко й страшно йому в цю мить.

— Слухай… ми зараз ризикуємо. Дуже. Ми мусимо силою магії пробити тунель у піску і втримати його, щоб він не засипався. І пройти під землею кілька десятків кілометрів… Оживи, — він простягнув наді мною долоню.

— Ми пройдемо, ваша величносте, — сказала я, трішки задихаючись. — Що мені робити?

* * *

Темрява.

Пісок під ногами. Тонни злежаного піску над головою. Таке відчуття, що тягнеш на спині неймовірний тягар. Іноді від цього тягаря падаєш на коліна, однак встаєш і йдеш далі. Тунель у землі зробили саме такий, щоб міг пройти кінь. Тварини йшли, пригинаючи шиї, тихі, сумирні, якісь механічні. Щоб затягнути їх у тунель, Оберон наклав на них закляття, щось на зразок магічного наркозу.

А людям ніхто наркозу не давав. Ми йдемо вервечкою, тримаючись одне за одного — Оберон попереду — він пробиває тунель. Ланс позаду — він тримає склепіння, що норовить накрити хвіст вервечки. А ми з Гарольдом ідемо посередині — відчуття таке, ніби тримаєш все небо на своїх плечах.

Гарольд кашляє. Стеля відразу стає нижчою, хтось перелякано скрикує. Я напружуюся так, що починають миготіти перед очима яскраві «ракети». Стогне пісок (чи мені здається?). Склепіння підіймається трохи вище, я вже не торкаюся його набалдашником посоха…

Добре, що я маленька. Не треба йти, зігнувшись у три погибелі, як Гарольд. Набалдашник моєї палиці блідо світиться зеленим і червоним. Від цього світла темрява стає ще густішою, ще чорнішою. На нічне бачення не вистачає сили. Нема на що дивитися, нічого не треба бачити — треба повзти, мов черв’як, вузьким тунелем, що може от-от завалитися, і тримати його, утримувати, ревіти від натуги, але тримати…

Нічим дихати.

Ніколи більше не ввійду до ліфта. Ніколи не спущуся в підвал із низькою стелею. Дайте мені простору, дайте повітря, невже я більше не побачу сонця?

Дужчає втома. Хочеться негайно кинути посох і впасти, а там, що буде, те й буде, хай тонни піску накриють мене — я згодна, тільки б відпочити, відпочити… Стеля просідає. Поруч хрипить, піднімаючи її, Гарольд.

— Ліно… ти… пісню… яку-небудь… знаєш?

Яку там пісню — груди стиснуло так, ніби моя піщана могила вже накрила мене. Проте я видушую з останніх сил:

— Ой на — ой на горі та женці жнуть,

Ой на — ой на горі та женці жнуть,

А по-під горою яром, долиною козаки йдуть!

Гей, долиною, гей, широко-о-ою козаки йдуть.

Невлад, проте досить голосно підспівує Гарольд.

І на мить легшає.

* * *

Небо. Без хмар. Дивний бузковий відтінок.

Я лежу на спині. Точніше напівсиджу, обіпершись спиною об щось м’яке. Біла рука з довгими пальцями лягає мені на плече, і я розумію, що поруч зі мною Оберон.

Другою рукою він обіймає Гарольда. Той закотив очі під лоба й блаженно усміхається. Під носом і на підборідді у нього запеклася кров, свіжа цівка біжить з куточка рота. Оберон простягає над ним руку, шепоче:

— Оживи…

Гарольд продовжує усміхатися.

Рачки підповзає Ланс. Тягне за собою посоха. Нерівна доріжка на світлому й гладкому піску.

Ланс падає обличчям униз. Оберон простягає руку над ним:

— Оживи…

Лане підводить голову.

Оберон падає навзнак. У