Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

було герба на плащі. І озброєний він був не мечем, як інші, а сокирою дивної форми. Ця сокира теліпалася в нього на спині навіть тоді, коли він азартно стежив за поплавцем…

Він кат?

У кожному Королівстві повинен бути кат? Невже Оберонові доводилося ухвалювати смертні вироки?

І що за таємниця у принца й Ельвіри (крім того, звичайно, що вони цілуються під зорями)? Цілуватися — річ нехитра, навряд чи за це відрубують голови. Але чому вони говорили про злочин?

Ех, якщо про все замислюватися — мізки всохнуть. Закохані завжди базікають нісенітниці. Це і в серіалах показують. Я вирішила не перейматися дурницями.

Попросила у білявого вудку на півгодини й витягнула величезну срібно-рожеву рибину.

* * *

Того ж дня з’ясувалася, що не тільки я хотіла б залишитися тут, на лужку, не тільки мені зводить щелепи від самої думки про нову дорогу в нікуди, пустинними землями. З поселення, де відпочивали принцеси, було послано гінця до короля.

Гонець до короля не дійшов (місцеві взагалі боялися й не наважувалися наближатися до шатра), а передав лист першій зустрічній людині з Королівства. І цією людиною, як на лихо, була я. Роззувшись і підкотивши штани, я брела по щиколотки у воді, намагаючись зловити ніжно-рожеву жабу, яка ніяк не давалася до рук. Це була незвичайна, жвава й гарна тваринка, вона ніби дражнила мене, щоразу вислизаючи крізь пальці. Нарешті я вхопила її двома руками — разом із жменею мулу, зі стеблинками трави і дрібними камінчиками, однак зловила-таки! Жаба була тут, вона вовтузилась і лоскотала мої долоні. Треба було тільки вимити її, як золотошукачі вимивають золото з піску, і роздивитися…

— Пане! Добрий пане, магу дороги!

Я озирнулася. Кремезний дядько, вусатий, серйозний і водночас переляканий, тримав у перетинчастих лапах згорнутий в трубочку лист.

…Лист не був запечатаний, і дорогою я випадково його прочитала. Їхні високості Ортенізія й Алісія повідомляли короля Оберона, що втомлені дорогою, зачаровані світом річкових жителів і мають намір залишитися тут назавжди, незалежно від того, яке рішення прийме Королівство.

Оберон був у себе, і його, на щастя, не відволікали ніякі важливі справи. Я нерішуче увійшла до шатра й зупинилася біля порога.

— Що сталося, Ліно? Хто тебе налякав?

Я простягнула йому листа. Ото не думала, що доведеться побувати в ролі листоноші Пєчкіна.

Оберон проглянув лист спершу мимохідь, потім ще раз, уважніше.

— Ти прочитала?

— Випадково. Він розгорнувся…

— Облиш, я не збираюся тебе лаяти. Чому ти така схвильована?

— Ви ж не відрубаєте їм голови… за зраду?

— У тебе просто манія якась — усім рубати голови. Послухай, якби Алісія й Ортензія хоч на хвилинку повірили, що я їх тут залишу, вони не написали б такого листа ні за які гроші. Ну подумай, що їм тут робити? Бути слухняною дружиною річкового землероба жодна не погодиться. А принцеси тут не потрібні — нема такої посади, розумієш? Отже, цей лист — чистісіньке вередування, ще одна спроба привернути увагу Олександра…

Він визирнув із шатра і наказав комусь:

— Поклич принца. Миттю.

Відповіддю був тупіт, що віддалявся.

— Спасибі, Ліно, — повернувшись до шатра, король кинув листа на низький столик. — І облиш ці дурниці… Завтра ми вирушаємо. Спробуй як слід відпочити.

* * *

Принц вийшов із шатра червоний як рак, чимось дуже незадоволений. Скочив на коня й зник. За годину всіх п’ятьох принцес, які ночували в селищі, відпровадили до нашого табору.

Після вечері мене знову викликали до короля. Оберон був не сам: на одному з розкладних стільців сидів, винувато всміхаючись, наш сурмач. Він був без чобіт, права нога обмотана ганчіркою, а бурі плями на сірій тканині щомиті збільшувалися.

— Нещасний випадок, — сказав мені Оберон. — Ось що буває, якщо вправлятися у фехтуванні, хильнувши перед цим вина… Та припини, — це сурмачеві, який винувато опустив голову. — Я ж тебе не лаю? Ліно, — це мені, — сподіваюся, ти знаєш, як влаштована людина?

— Ну так, — у горлі в мене чомусь пересохло. — Кістки, вени, артерії… у животі шлунок і печінка, в грудях — серце, в голові — мізки…

— Мізки — це чудово, — сказав Оберон без посмішки. — Зрощувати кістки тобі рано, та й необхідності такої, на щастя, нема. Розрізано м’яку тканину, пошкоджено сухожилля. Обережно збираємо все назад, спочатку знеболивши. Давай.

Сурмач почав розмотувати ногу, я нажахано втупилася в нього.

— Як? Я?! — видихнула я злякано.

— Маг дороги зобов’язаний лікувати рани, — сухо зауважив Оберон. — Досі миналося. Та щось мені підказує, що наше везіння ненадовго. Візьми посох, направ на пошкоджене місце й уяви, що в тебе німіють долоні.

Сурмач витягнув скривавлену ногу й тихо зойкнув.

Боюся крові. У мене відразу ж темніє в очах. Я глянула на рану й одразу ж відвела погляд. Шлунок, застрибавши, піднявся до самого горла.

— Йому боляче, між іншим, — тихо сказав Оберон. — Дуже. У тебе коли-небудь була розрізана рука чи нога?

Я якось тільки пальця собі розрізала. Не пам’ятаю болю, тільки страх…

Узявшись за посох, я піднесла червоно-зелений круглий набалдашник до пораненої, знівеченої ноги.

— Німіють долоні, — так само тихо підказав Оберон.

Руки, що стискали посох, задерев’яніли. Сурмач раптом перестав посміхатися, зітхнув крізь зуби… І обм’як у кріслі. Розслабився. Я тільки тепер зрозуміла, який напружений він був досі.

— Розумничка, — тихо сказав Оберон. — З’єднуємо тканини, починаючи з найглибших. Бачиш сухожилля?

* * *

Я вийшла з шатра, похитуючись, відчуваючи себе м’ясником і водночас майже героєм. Сурмач вийшов слідом за мною. Він майже не шкутильгав і без угаву говорив. У голосі його було неймовірне полегшення, а слів я не розуміла. Та хіба вони мали значення, слова?

Вечоріло. Рожеві жаби блищали, наче перлини, на темно-зеленому листі латаття. Почувши їх квакання, будь-який соловей помер би від заздрощів: це був не жаб’ячий хор у звичному розумінні слова. Це був справжній музичний ансамбль, котрий змінював мелодії, а я все видивлялася в очеретах диригента…

Цікаво, напевно, тут нема чапель? І взагалі ніяких природних жаб’ячих ворогів? Із таким безсоромним кольором їх же за версту видно!

— Чудово співають, — сказала Ельвіра за моєю спиною.

Я привіталася.

— Добривечір і вам, Ліно… Я втекла із карети. Там скиглення і плач. Неначе відразу не було зрозуміло, чим закінчиться їхня провокація.

— Мені теж не хочеться їхати, — сказала я чесно. — Але ж і залишатися тут також…

— Хто б сперечався, — Ельвіра сумно зітхнула. — Ви не бачили принца?

— Ні, — я чомусь стривожилася. — А що?

— Блукає десь самотою, — у голосі Ельвіри знову забриніла злість. — Коли у нього неприємності — він ображається на всіх.