Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 3

навпомацки і наосліп. Однак трапилося так, що на початку становлення московської державності, а саме в XVI столітті, за Івана IV (Грозного), виник дуже жорсткий економічний конфлікт між московською владою і московською Церквою. В першому томі книги йшлося про московську експансію, тобто про війни та захоплення чужих міст і земель: знищення Новгорода, завоювання Казані й Астрахані, Лівонську війну тощо. Зрозуміло, що всі ці бандитські походи й загарбання вимагали колосальних економічних зусиль. Хоча московська Церква отримувала свою частку від розбою і захоплень, проте ділитися з владою своїм добром і привілеями не збиралася. А коли цар Іван Грозний пригрозив репресіями і можливістю застосувати силу, владики Церкви вперше обнародували ханські ярлики, видані царевими попередниками — «старими царями».

Так «випустили джина з пляшки». Приховати згодом ті обнародувані сім ярликів, виданих золотоординськими ханами московським митрополитам, не було можливості. Вони були зафіксовані.

Цілком природно, що московські царі пред’явити свої ханські ярлики не мали ні найменшого права. Хоч і мали їх на руках. У XVI столітті такі документи ще зберігалися у всіх родах колишніх князів «Залешанської землі». Ці ярлики свідчили про «васальне життя» московських князів. Ось чому жоден з них ніколи не був пред’явлений людству; ось чому Петро І і Катерина II так старанно «зачищали» всі архівні матеріали України, Литви, Поволжя, Уралу, Сибіру та інші; ось чому довгих десять (чи більше) років працювала катерининська «Комісія»; ось чому Петро І «скопіював» Кенігсберзький літопис. Не забуваймо про це!

Послухаймо російського професора Михайла Дмитровича Приселкова (1881–1941), який дуже багато зробив для вивчення ханських ярликів московських митрополитів:

«…Колись у першій половині XVI ст. (напевне, між 1503 і 1550 рр.) невідома особа, проникнута пристрасною ідеєю про невідчужуваність церковних і монастирських земель, звернулася, як до засобу захисту, до обнародування тих ханських ярликів, які можна було знайти в архіві митрополита («єликоже обретохом во святішій митрополії старих царей ярлики»). На думку цієї особи ярлики повинні були — з іставленням милостей до церкви… — показати хибний шлях, на якому стояла (нова. — В. Б.) правляча верхівка…» [31, с. 63].

Для подальшої роботи наведемо ще одну цитату з книги професора: «Митр(ополит) Макарій (припускають, що це він обнародував ханські ярлики. — В. Б.) налічує сім ярликів, як і в розширеній колекції, перераховує митрополитів, які отримали ці ярлики: Петро, Олексій, Михаїл, Іван і Феогност, імена яких знаходимо і в розширеній колекції, крім імені митр(ополита) Івана, яке в розширеній колекції читається, як Іона… Але не числом самих ярликів митр(ополит) Макарій вказує нам на розширену колекцію. Він наводить ярлик Узбека (хан Золотої Орди. — В. Б.) митр(ополитові) Петру повністю… зміст цього ярлика настільки широкий, що справді нема потреби наводити інші ярлики» [31, с. 49].

Хочу повідати читачам, що, як і в усіх московських історичних документах, в ярликах не обійшлося без «анекдотичних пригод». Вони опубліковані у двох варіантах:

а) «розширена колекція ханських ярликів російським митрополитам»;

б) «коротка колекція ханських ярликів російським митрополитам».

«Ханські ярлики російським митрополитам були надруковані вперше Мик. Новиковим у VI ч. «Стародавньої Російської Вівліофіки» з неназваного ним списку» [31, с. 1].

У публікації М.І. Новикова подано «розширену колекцію ханських ярликів», тобто їх сім, і митрополити подані під такими іменами: Петро, Феогност, Олексій, Михаїл, Іона. Звертаю увагу читачів на той факт, що святителі з цими іменами справді займали московську митрополію. Питання лише в тому, як це відбувалося. Будемо вважати, що митрополит Макарій, вперше подаючи ярлики й оголошуючи імена своїх попередників, не міг плутати їх.

Доведу до відома читачів деякі приховувані московитами факти стосовно публікації Миколи Івановича Новикова (1744–1818). Вперше він опублікував «Вівліофіку» в 1773–1775 рр., ще до жорсткої катерининської цензури 1787 року про заборону друкувати і продавати «всі книги, до святості стосовних, котрі не в Синодальній типографії друковані» [42, с. 35].

Тому, як кажуть, ця публікація М.І. Новикову «зійшла з рук»: він відбувся письмовим попередженням від Адама Олсуф’єва. Проте у 1788–1791 рр. Новиков перевидав «Стародавню Російську Вівліофіку» в 20 частинах, доповнивши її матеріал описом уральських і сибірських заводів та рудників, двінським та нижегородським літописами та іншим (перше видання складалося з 10 частин). Цілком природно, що на друк «книг, до святості стосовних» йому ніхто дозволу не давав. Як тільки про видання стало відомо імператриці, Новикова одразу ж було заарештовано. Катерина II з «Російською Вівліофікою» працювала серйозно.

Пропоную заглянути до щоденника відомого нам

О. В. Храповицького:

«2 травня (1792 року. — В. Б.). З Московської пошти отримано таємне донесення кн(язя) Прозоровського про взяття М. Новикова з його села: він уже допитаний… і зізнався у продажі раніше надрукованих заборонених книг церковних» [42, с. 266].

«18 травня (1792 року. — В. Б.). Подав я пакет Шишковського і, переправивши, переписав Указ, заготовлений ним, до Шлюссельбурзького коменданта про… прийняття та отримання арештанта, якого пришле Кн(язь) Прозоровський (це буде Новиков). Указ підписаний, але, викликавши мене, вичитували, навіщо не сам приніс, а послав із Захаром, хоч і говорив я, що грамоти не знає» [42, с. 267].

«29 травня (1792 року. — В. Б.). Дізнався я, що у Шлюссельбурзьку фортецю привезений Новиков» [42, с. 268].

«2 серпня (1792 року. —В. Б.). Вийшов Указ, підписаний 1–го Серпня, про утримання Новикова 15 років у фортеці Шлюссельбурзькій» [42, с. 272].

Цими виписками, що стосуються справи книговидавця Миколи Івановича Новикова, я хотів підкреслити усю важливість та серйозність ставлення імператриці Катерини II до історіографії Московської держави. Тут не допускалося жодних жартів та легковажності. На боротьбу з інакомисленням було поставлено всю державну машину: Таємну канцелярію імперії (Степан Іванович Шишковський) зі своїми тортурами, катівнями й карцерами: місцевих військових намісників (у Москві — генерал–аншеф князь Олександр Олександрович Прозоровський); Священний синод (граф О. І. Мусін–Пушкін); Цензорський комітет тощо. Цілком зрозуміло, що М.І. Новикову висували й інші звинувачення. Про них ми не будемо говорити.

Слід зазначити, що друкарня М. І. Новикова не друкувала церковної літератури. Цей факт засвідчив своїм протоколом (описом) московський прокурор А. Тайльс. Але 11 лютого 1793 року Катерина II своїм указом розпорядилася вилучити і спалити всі книги, видані новиковською друкарнею, що тут же й виконали: згоріло 18 656 книг, серед яких «Стародавня Російська Вівліофіка», «Короткий нарис з географії», «Геометрія», «Правила християнського життя», «Історія про російську комерцію», «Настанови для піхотних офіцерів з фігурами» та ін.

Катерина II добре розуміла: тексти ханських ярликів московським митрополитам можуть з часом стати загрозою для російської історичної брехні. Ось чому новиковське трактування перекладу ханських ярликів пішло з