Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

— Я пам’ятаю, — Розвіяр усміхнувся. — Це моя батьківщина. Батько був з пригірців, а мати…

— Гекса.

— Так. Її привезли до селища, коли вона була маленькою дитиною. Верхи на двоногій ящірці.

— Дитина гекса? Верхи? Сама? Ти нічого не плутаєш?

— Ні.

— Дивно, — володар помовчав. — А хто продав тебе в рабство?

— Я не пам’ятаю. Пам’ятаю вогонь: селище згоріло.

— Хочеш відшукати попелище? — володар оголив осміхом зуби.

— Я не знаю, що шукати. Він сказав мені, щоб я не намагався знайти гекса…

— Він?

— Бібліотекар. Якого вбили.

— Золоті вміють ненавидіти, як ні ти, ні я не вміємо, — володар похитав наполовину порожнім келехом. — Гекса для них — не люди і навіть не звірі.

— Він мене врятував. Перед смертю.

— Темна історія… Ти знаєш, що бібліотеку спалено?

— Що?!

Кілька хвилин Розвіяр сидів без руху. Сльози текли по його щоках, по губах, капали з підборіддя.

— Діло рук Нові, суперника Нігтя. Владу над Фер візьме той, хто нацькує один на одного нічних баронів — на смерть… Це чудово розуміє Імператор.

Розвіяр закрив обличчя руками.

— Рабський ринок тепер перейшов до Нові, — рівним голосом продовжував володар. — Подивимося, скільки він протримається… Я не хотів тобі казати. Але ти однаково дізнався б.

* * *

Мертвий звіруїн покоївся на квадратному камені. Як і минулого разу, володар поставив ліхтар біля його узголів’я. Ранок-Без-Похибки, маг, який прокляв одноплемінців, і досі лежав на боці, підібравши пазуристі лапи і склавши руки на грудях. Розвіяр згадав: «У багатьох непокірних кланах люди перестали називати ранок ранком, щоб не згадувати ім’я страшного чарівника-раба».

Мигнуло полум’я світильника.

— Щось змінилося, — уголос сказав Розвіяр.

Його страх перед замкненим простором не те щоб зник — вилиняв, як ганчірка на сонці. Мертвий звіруїн у наполовину зотлілому мундирі, його закриті очі, перекази про богів, які породили клани, богиня Воф, що зайшла у зв’язок із гірським водоспадом, голови на списах, озеро Плодючості — усе це було набагато більше і за Розвіяра, і за його страх. Поряд із кривавою історією, яку вособлював мрець на камені, соромно було пам’ятати про власні дрібні страхи.

У підземеллі справді щось змінилось. Мрець аж спав із тіла, і шкіра його змружилась, потемніла. У недвижному перше повітрі тепер почувалися подуви — випадкові, непостійні. На камені виступила волога.

Володар озирнувся, піднявши ліхтар. На гладенькій підлозі лежали відломлені зі стелі камінні скалки, яких доти не було.

— Що це? — спитав Розвіяр.

— Я не знаю, — володар потягнув носом повітря.

— Може, нові споруди… може, осідає гора?!

— Ні, — сказав володар, і від звуку його голосу Розвіяру мороз пройшов поза шкірою.

Він поставив ліхтар біля узголів’я мерця і витягнув щось із кишені. Розвіяр побачив перстень з великим бірюзовим каменем — перстень, що перше був на пальці звіруїна.

— Мені не треба чужого, Ранку. — Із цими словами володар повернув перстень на мертвий палець. — Я вчинив те, що збирався зробити ти. Будь задоволений.

Полум’я в ліхтарі стрепенулось — і завмерло, недвижне.

— Уже ранок, — сказала Крилама.

Розвіяр підскочив на ліжку:

— Що?!

Крилама, дівчина без пам’яті, стояла біля вікна:

— Ранок. Чого ти злякався?

— Нічого, — він протер очі. — Іди.

Вона пішла собі, як завжди, без зайвого слова. Розвіяр вийшов на довгий балкон, увитий зеленню, і вмився просто з водоспаду.

«І помреш, коли побачиш себе замкненим у шкаралупі своєї задубілості, безвільним, наче й не знав життя». Він почував себе замкненим, навіть стоячи на вершині гори, просто неба. Скрюченою личинкою в яйці вогнянки.

— Мідний королю, — сказав Розвіяр уголос. — Мідний королю… що б такого запропонувати тобі в обмін на те, що мені треба?

Він подумки перебирав свої речі, найдорожчі, і не знаходив нічого хоч трохи гідного жертви. Навіть книга «Хроніки звіруїнів», пробита стрілою й умита в струмку, була вже прочитана; якби Розвіяр здогадався віддати її Мідному королю в бібліотеці, ледь розгорнувши першу сторінку. Авжеж, це була б чудова жертва.

Розвіяр підставив голову крижаним струменям, що котилися з високих льодовиків. Отак він усе життя проживе, більше ніколи не діставши, «що потребує»; а йому ж, хоч повісся, потрібне це незнане, що може дати тільки Мідний король…

Сонце світило крізь падаючу воду. Розвіяр поглянув на гори — і побачив рух на дальніх дорогах.

* * *

— Почалося, — сказав володар. — Вони йдуть. Хочеш подивитись?

І він дав місце біля далекоглядної труби. Розвіяр притулився лицем до ще теплого окуляра й побачив межовий знак на новому кордоні — спис із білим черепом на вістрі. Уже давно жоден звіруїн не зважувався наблизитися до цієї межі.

Він ледь повернув трубу. Мигнула дорога і зникла, Розвіяр побачив розмите небо й тінь від скелі, і такі ж розмиті фігури, що розмірено рухались. Закусивши губу, він повільно й обережно повернув окуляр.

Щільною лавою йшли напівлюди чорної масті та інші, смугасті, сірі та жовті. Обличчя чотириногих були закриті шоломами. На їхніх спинах сиділи вершники, теж у шоломах, у нагрудниках, із луками за плечима. Вони котились, мов потік, і перед очима в Розвіяра поминули прикордонну межу, навіть не глянувши на неї.

— Не схоже, щоб вони повзли на колінах, — сказав Розвіяр.

— Тим гірше, — володар був похмурий. — Вони дурніші, ніж я гадав. Ти бачиш — я не хотів їх убивати, тепер доведеться.

Розвіяр ще підкрутив окуляр. Вершники спустилися з кам’янистої дороги на ґрунтову, і лад їхній повився жовтою курявою.

— Я знищу їхнє військо, — сказав володар гірко. — І хто тоді буде служити стіною між моїми володіннями та Імператором?

— Їх дуже багато, володарю, — сказав Розвіяр.

— Тим гірше. Я не хотів таких жертв.

— Вони будуть перед замком сьогодні. За декілька годин.

Володар ощирив жовтуваті зуби:

— Я хотів би, щоб ти розділив зі мною цю ношу. Півсотні личинок я візьму на себе, а ти… скільки зможеш.

* * *

Військо звіруїнів розсипалось по схилу ущелини. Напівлюди прикривали щитами себе й вершників; там були червоні, чорні, білі й барвисті щити зі знаками кланів. Там були довгі списи з розмаяними на вітрі стрічками. Розвіяр мимоволі замилувався.

Стрільці чекали біля бійниць нижньої та середньої галереї. Звіруїни, балансуючи на крутій скелі, часом опинялись на відстані пострілу — але наказано було не стріляти, і вартівники чекали, лаючись, попльовуючи на камінну підлогу.

— Ач, зібрались.

— До чого дійшло: замок вони хочуть!

— Самі винні. Ніхто їх сюди не гнав.

Багато хто мовчав — із тих, хто побував у рейді за перевалом і пам’ятав різанину біля озера Плодючості.

Псувалась погода. Налітав вітер, збирались хмари.

— Чого ми ждемо? — спитав Розвіяр.

— Хай скажуть перше слово, — відповідав володар, потираючи перенісся. —