Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

Розвіяр помацав обпечену щоку. Поморщився; вони розбивали шкаралупу, личинки виривалися на свободу разом із потоками жару. Не допомагали ні рукавички, ні шоломи. Тепер у підземній галереї, де не було бійниць, чекали на свій час рівно сто вогнянок. Половина з них була покірна володарю, половина — Розвіяру.

— Що їм наказати… на випадок, якщо мене застрелять?

— Убивати, — глухо озвався володар. — Убити всіх звіруїнів і стрибнути у воду.

— Може, вивести їх на поверхню, хай звіруїни поглянуть?

— Вони знають про них, Розвіяре. Вони не підуть. Тут щось інше, — володар не відривався від підзорної труби. — Тут щось інше, Розвіяре… Поглянь-но!

З-за лави вершників вийшла людина. Видно було, як вона боїться спіткнутися на крутому схилі. Вийшовши на камінь, навислий над прірвою, наче велика сходинка, людина зупинилась, підняла обличчя і поглянула, здається, в очі кожному із захисників замку.

— Убий його, Розвіяре, — різко сказав володар. Розвіяр скинув лук, знаючи його силу і відчуваючи напрям вітру, бачачи політ стріли, як довгий рядок, і останню крапку в грудях людини на камені. Але за мить до пострілу людина скинула руки, і хмарне небо над замком зробилось майже чорним.

Розвіяр вистрілив. Налетівши, вітер підхопив стрілу, і рядок її лету урвався. Розвіяр вистрілив ще раз — мимо.

— Убивати! — крикнув володар, і в першу мить було незрозуміло, до кого звернено наказ, але вже за хвилю потік тліючих, гарячих істот розчахнув дерев’яні ворота нижньої галереї й вилився на дорогу перед замком. Це були п’ять десятків вогнянок, покірних володарю. Розвіяр, занурений у стрільбу, запізнився з командою. У темряві, що загусла раптово, крила личинок горіли полум’ям. Багряні відблиски впали на кольорові щити навпроти, і не треба було далекогляда, щоб роздивитись жах, що зринув на ворожу армію.

У цю мить людина на камені щось крикнула, і з чорного неба повалив дощ, та не просто дощ — злива.

Вогнянки встигли докотитися до передових загонів нагорів. Почувся крик, одночасний зойк із багатьох горлянок. Армія звіруїнів здригнулась, але не відступила, а личинки шипіли під потоками води, губили вогонь і гасли, і за кілька хвилин їхні остиглі тіла, пробиті списами й стрілами, скотились по схилу в річку.

— Шуу, — видихнув володар.

Дощ періщив по каменю і по металу. Схил, на якому стояла армія звіруїнів, зробився слизьким, по ньому суцільним потоком струменіла вода. Вода лилася по щитах, стрічки на списах обвисли мертвими хвостами. П’ятдесят личинок, покірних Розвіяру, чекали на свій час у підземній галереї.

— Ти хазяїн замку, — уривисто сказав володар.

— Що?

— Ти розумний маленький гекса, до чого ти розумний… Ти знав? Ти з ними в змові?

Розвіяр повернув голову; володар здавався безумним. Його проникливі очі втупились у Розвіяра — й одночасно крізь нього, і одночасно всередину його голови.

У Розвіяра судомою здушило горло:

— Як ви могли подумати?! Володар розреготався. Провів долонями по мокрому волоссі; вода затікала під дах балкона, крапала згори. Ріка в ущелині ставала щомиті повноводішою. Вона ревіла, перевертаючи каміння, і заливала дорогу. Водоспади, що недавно були граційними стрічками, тепер стугоніли, як донні дракони, і гризли скелю.

— Їх змиє, — пошепки сказав володар. — Їх теж змиє.

Ніби почувши його слова, чоловік на камені — він був мокрий до кісток, тонка сорочка обліпила тіло — повів рукою, і стіна дощу пересунулася ближче до замку. Ріка тепер була кордоном, на одному її боці суцільним потоком лилася злива, на другому — сяяло сонце, і мокрі щити звіруїнів горіли, мов коштовне каміння.

— Шуу, — простогнав володар. — Вони змовилися з Імператором. Вони віддали свою свободу, життя своїх дітей… за помсту!

— Це маг? — повільно спитав Розвіяр.

— Так. Так. Це імперський маг.

— У нас є ще вогнянки в печі. Їм не взяти замок.

— Замок, — володар похитав головою. — Ти чуєш? Уже двигтить. Уже падають камені. Їм не треба брати замок, нас просто змиє, мов купу лайна в стічну канаву.

На галереях закричали люди. Замок хитався; вода зітнулася з камінням і затопила камінь. Розвіяр побачив, ніби наяву, як заповняються бурхливими ріками нижні яруси, як вода заливає піч, повну вогнянкових яєць, убиваючи ненароджених личинок. Як піднімається брудна рідота над самим гніздом вогнянки, і яйцекладна тварюка, яку Розвіяр не бачив ніколи, дохне, скип’ятивши своїм тілом воду в ямі.

Він побачив, як потік, що залив шахту, брудною піною підступає до тіла простертого на камені звіруїна. Як оповиває його, піднімає і, проломивши стіну, виносить геть, у ріку. Розвіяр не міг бачити — але чудово уявляв, як мрець пливе, схрестивши на грудях руки, і на вказівному пальці поблискує великий бірюзовий камінь.

— Що робити? Наказуйте!

Володар усміхався.

— Наказуйте! — гаркнув Розвіяр. — Що робити? На вилазку?

Йому здавалося, що він кричить, — насправді його голос ледь було чути за гуркотом зливи.

По обличчю володаря текли струмені дощу. Він раптом простягнув руку — і погладив Розвіяра по голові.

— Людям не перейти цю ріку, хлопчику. Треба вбити мага. Я не знаю як. Придумай.

Потік уже заливав дорогу, вириваючи і тягнучи по дну великі й малі камені. Розвіяр кинувся по сходах униз; по приступках струменів потічок, вода проникла у внутрішні коридори, а на нижній галереї стояла по пояс. Тут плавали, похитуючись, тіла вогнянок.

— Шуу, — сказав Розвіяр, несвідомо наслідуючи володаря.

На середній галереї юрмилися розгублені вартівники. Розвіяр почув голос сотника Брана:

— До бійниць! Усі! Цілься в мага, в людину на камені! Стріляй!

Хмарою вилетіли стріли, забились об щити, задзьобали в каміння. Чимало, не долетівши, попадали в річку — згори періщив такий потужний потік води, що стріла тонула в ньому, не пролетівши й половини дороги.

Розвіяр притулився до бійниці плечем. Повільно-повільно натягнув тятиву. Віддалились крики та лайка, тільки дощ сік по камінню й потік ревів, розливаючись усе ширше.

Подумавши, він вище підняв стрілу. Ще вище; вістря тепер цілилося в небо, у вузьку блакитну смужку над верхівкою гори.

Він спустив тятиву.

Стріла спорснула, протинаючи водну завісу, але не зуміла піднятися високо. Політ переломився; побивана дощем, стріла полетіла донизу, немов зробившись однією з крапель, і вдарила людину на камені не в лоб і не в груди.

Вона дзьобнула в тім’я.

* * *

Надвечір усе було скінчено.

Потік розділяв ворогів, ніхто не міг перейти його, але дощ припинився і хмари розійшлись. Вартівники, ховаючися за вцілілими стінами, розстрілювали звіруїнів, які втрималися на слизькому схилі ущелини. Котилось у річку каміння та глиняні грудки, котились мерці та поранені, і вода несла їх, б’ючи об розриті береги. Труп мага віднесло першим.

Частина ворожого війська пішла