Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

повів вартівників по дорозі, щойно пройденій вогнянками — чорній від попелу й сажі; Розвіяр ступав у загальному шерегу. Володар простягнув руку, заступаючи йому дорогу.

Розвіяр зупинився, здивований.

— Ти залишаєшся, — сказав володар.

— Я?!

Володар поглянув йому в очі довгим проникливим поглядом. Сказав роздільно:

— Ти. Надто. Цінний. Для мене. Я не збираюсь підставляти тебе під випадкові стріли.

І відійшов разом із військом, чудово розуміючи, що Розвіяр не насмілиться порушити наказу. А той стояв на дорозі, вражений, і дивився вслід, поки останній вартівник не сховався за перевалом.

* * *

Три дні й три ночі вогнянки були покірні володарю. На світанку четвертого дня він звелів їм кинутись у гірську річку, і вони востаннє виконали його наказ.

На той час землі двох великих кланів, що сусідили з замком, були сплюндровані. Один був клан Роси, другий — Зеленого Рога; заходячи до приречених селищ, володар вимовляв уголос:

— Добрий ранок. Ранок Без Похибки.

І це чули звіруїни, і впадали в жах.

Вартівники повернулись у замок увечері четвертого дня походу. Чимало було пригнічених. Інші втішались перемогою, хвалькувато кричали, що прокляті тварюки з тих, що вціліли, ніколи не насміляться подивитись на замок навіть здаля. Сотник Бран розповідав Розвіяру, як вони встановили новий кордон, устромивши в землю списи й на кожний наштрикнувши по звіруїнській голові; напившись браги й остаточно засмутившись, Бран зізнався:

— Це була не битва, малий. Це різанина; ми прорвалися до їхнього священного місця, озера Плодючості, і там володар щось таке зробив… кинув у воду… через що ці тварюки страшенно упали духом, розклеїлись. І ще вогнянки… Я радий, що тебе там не було, малий.

Розділ п’ятий

Настала осінь. Хижі птахи подзьобали голови на списах, лишивши черепи, схожі на людські.

Зиму змінила весна. Відкрились перевали, але жоден патруль не бачив ні одного звіруїна поблизу нового кордону. Розвіяр не любив ходити в дозори і щоразу намагався викрутитися — добре хоч, роботи вистачало і в замку.

Із Фер приходили все нові каравани — раби, паливо, сталеві заготівки, деревина. Прибували вільні найманці, селилися не в замку, а в новому селищі під його стінами. Замок добудовувався, сотні ломів уїдались у скелю, сотні рук витягали на поверхню кошики з ламаним каменем. Знову неслась вогнянка, і раби сновигали вгору і вниз по стежці зі своєю ношею. Між гніздом і замком спорудили стійку, на ній сиділи двоє лучників, готових пристрелити кожного, хто здумає розбити яйце.

Розвіяр сидів над кресленнями. Це були старі ескізи, за якими збудовано замок, і нові, доповнені й виправлені рукою володаря. Будувати малося точно за кресленнями; Розвіяр копіював плани й наглядав за будівництвом, сам ходив у тунелях, зігнувшись у три погибелі, і нікому — й собі — не признавався, що почуває страх до замкненого простору.

Признався одного разу — володарю, коли той повів його навіщось у дальній недобудований коридор. Той не став сміятися й одразу ж вивів Розвіяра під небо, а потім, помовчавши, сказав:

— Це Ранок. Ти маєш ще раз його навідати, тоді відпустить.

— Я не хотів би, — сказав Розвіяр.

— Він узяв частину твоєї мужності. Ніби в заставу. Я спущуся до нього разом з тобою, коли ти будеш готовий. Скажеш сам.

Щодня Розвіяр управлявся в стрільбі й фехтуванні. Ніколи не ходив до «птахівні» — володар дозволив йому вибирати собі жінку серед нових молодих рабинь, і Розвіяр вибрав юну світловолосу дівчину, що нічого не тямила з минулого життя — на ринку її було обпоєно «солодким молоком». Він називав її Крилама, і вона приходила до нього в кімнату на перший поклик — хоч уночі, хоч удень.

Джаль пропала з «птахівні». Розвіяр ніколи не запитував, куди вона поділась, але дізнався випадково: Джаль не випила вчасно неродилої трави, завагітніла, і її відправили в селище горян виношувати дитину.

* * *

— Нігтя убито, — сказав володар.

Був пізній вечір. Володар роздивлявся в зорову трубу далекі зорі. Розвіяр сидів у кріслі, відчуваючи, як ломить спину й руки. Дві години без перепочинку він рубався то з одним вартівником, то з іншим. Сотник Бран виставляв проти нього свіжих бійців, але жоден затуплений клинок не торкнувся залізної сорочки, яку Розвіяр одягав для важкості на навчальний бій.

— Люди Імператора? — спитав Розвіяр, упоравшись із приголомшенням, що збудила в ньому ця новина.

— Так. Імперія все сильніше тисне на Фер, усунення Нігтя — серйозна перемога. Питання часу, Розвіяре, питання часу, коли Фер буде оголошений імперським містом, коли вода навколо порту почервоніє від крові всіх цих нічних баронів… Очільник міста готовий присягнути Імператору хоч завтра. Але ти розумієш, що очільник нічого не вирішує.

— Я розумію, — сказав Розвіяр, — що звіруїни були живою стіною між…

Володар кивнув:

— Так. Між мною та Імперією. Між нами й Імператором. Але Імператор не заявить своїх прав на замок, поки не підкорить порт Фер.

— Питання часу, — нагадав Розвіяр.

Володар усміхнувся, примруживши проникливі очі:

— Час стоїть за нами. У тих кланах, що вціліли, не родяться більше діти, Розвіяре. Ці тварюки прийдуть, бажаючи скинути прокляття. От побачиш: вони приповзуть на колінах.

— Але ж ви не маг, — сказав Розвіяр недовірливо.

— Ні, на великий жаль. Чи на щастя. Ти запитував, що в тій книзі?

— Влада над утробами звіруїнських жінок?

Володар розсміявся:

— Люблю з тобою розмовляти… Прокляття, сотворене Ранком. Я не міг довершити його, не знаючи деяких деталей. А тепер прокляття довершено.

— А зняти його вам до снаги?

Володар помовчав.

— Я не знаю. Я ж не маг, ти правильно сказав. Усе зробив Ранок, ще тоді. Він пустив у політ стрілу, стріла летить досі, а ми тільки підставляємо під неї потрібні нам мішені…

— Можна спитати?

— Так.

— Це ви його вбили?

Володар відкашлявся. Покосився на Розвіяра; похитав головою:

— Ранка застрелив його батько. Це чиста правда. Я не зміг би його вбити, та і…

Він замовк, зморщив лоба, мов прислухаючись до чогось усередині себе. Розвіяр сидів, дивлячись на зоряне небо. Приглушено шумів потік.

— Звіруїни й далі будуть стіною між нами й Імператором. Авжеж, вони стануть стіною, Імператору їх не купити й не залякати, тому що мені належить влада над утробами звіруїнських жінок. Отаку спадщину залишив мені Ранок-Без-Похибки.

Вогники зірок тремтіли, небо здавалось перевернутою водною гладінню.

— Володарю, чи ви чули про плем’я, що називає себе «пригірці»?

— Ні. — Темна фігура відділилась від загороди балкона, володар спустився в крісло навпроти, узяв келех із пінявим темним питвом. — Схоже на самоназву якого-небудь маленького народця, що живе в глушині, далеко від Імперії…

— У лісах.

— Звідки