Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

угору. Що вище піднімалася дорога, то йому ставало легше; навколо були відкриті місця, багато неба, ні стель, ні стін. Камінні брили, що височіли то праворуч, то ліворуч від дороги, нагадували голови з задумливими суворими обличчями, у їхніх очницях ріс колючий чагарник. За поворотом виявився міст. Розвіяр озирнувся — нікого; тоді він ступив на міст, і його тінь ступила на тінь мосту, і прилетіла тінь стріли й устромилась тіні людини в спину.

Поштовхом його жбурнуло на мотузяне поруччя. Він утримався і зрозумів, що книжка пробита, що вістря дряпає шкіру і кров тече по спині. Він упав на хиткий міст, і поряд із його головою встромилася нова стріла. Тоді він перекотився під поруччям і полетів униз.

Він ударився об воду, як тоді, в падінні з «Крилами». Побачив дно і тіні срібних рибок, і власну тінь, розпростану на кольоровому камінні. По його щоках котились повітряні бульбашки, лоскотали шкіру. Розвіяр ухопився за камінь на дні й завмер, а згори летіли стріли, ішли на дно, залишаючи білий пінний слід. І промайнула тінь вершника — двоногий верхи на чотириногому. Покотились грудки глини, захитався міст…

Пливучи за течією, Розвіяр зайшов під прикриття великого каменя і декілька годин просидів у слизькій розколині, стискаючи меч, дожидаючи нової атаки. Так його застав дозір під проводом Кривулі, що спустився з перевалу.

* * *

— Це оригінал, — сказав володар. Розвіяр уперше побачив, як він втрачає самовладання: облизує губи, перекреслені шрамом. Проводить долонями по довгому, з сивиною, чорному волоссю, намагається вирівняти уривчасте дихання. — Це оригінал… Що ти накоїв?!

Книга лежала перед володарем на різьбленому столі. Пробита стрілою, промокла так, що потекло чорнило. Тільки в самім осерді, де сторінки були щільно стиснуті, лишилося декілька неушкоджених фрагментів.

— Шуу, — володар сів, ніби його не тримали ноги. — Шуу…

— Є копія, — сказав Розвіяр.

— У бібліотеці Нігтя?!

— Тут, — Розвіяр торкнувся скроні. — Дайте мені чисту оправу, я відновлю.

Декілька хвиль володар дивився на нього з жахом. Потім узяв шклянку з водою, що стояла на маленькому столику під вікном. Випив, закашлявся.

— Шуу, — видихнув знов. — Ніколи в житті… — він урвав себе, стиснув спотворені шрамом губи. — Карта загинула, його карта…

— Я відновлю, — повторив Розвіяр.

— Де твоя вірча грамота? — гостро спитав володар.

— Він, — Розвіяр зітхнув, згадавши Золотого. — Бібліотекар… узяв її, коли мене впускав, і поклав серед паперів…

— І вона залишилася там?

— Ні. Я взяв її, перед тим як тікати. Натрапив на вулиці на… мертве тіло, у них там вночі… різанина. Я сунув грамоту за пазуху тій… людині. Він був добре вдягнений і навіть, здається, не пограбований…

— Шуу, — учетверте повторив володар. — Ти… Розумний, маленький гекса. Мені страшно, наскільки ти розумний… Сьогодні я дуже хотів тебе вбити.

— Я помітив, — сказав Розвіяр.

Володар розсміявся:

— Я теж розумний… Можливо, не такий, як ти, щеня, але я досвідченіший. Хто були вбивці в бібліотеці?

— Я не знаю.

— Але здогадуєшся?

— Ні. Не здогадуюсь.

Володар розреготався так, що на очах у нього виступили сльози:

— Ти розумний настільки, що прикидаєшся дурником… Чого ти хочеш, кажи? Жінку? Грошей?

— Спати, — сказав Розвіяр. — Я дуже втомився, володарю.

* * *

«Кажуть, розлютований, він готовий був вигубити все плем’я нагорів; кажуть, він створив і прокляв якусь річ, і якщо звільнити прокляття — усі нагори помруть. Але чи правда це, і чи вистачить сили одного мага, щоб знищити величезне плем’я, і чи вистачить ненависті — про це не знаю і не можу сказати точно. Іменем Ранку-Без-Похибки лякають у кланах дітей — і тепер, по його смерті».

Розвіяр сидів на напівкруглому балконі, слухав рокіт води в ущелині й неквапливо переливав літери з пам’яті — на папір.

Він пам’ятав усе. Прим’яті сторінки. Запах вогника свічки. Шерех павутиння в кутку. Спинявся, щоб перепочити, дивився на гори, на напнуті нитки водоспадів і знову брався до роботи.

Володар приходив і йшов. Інколи сидів поряд, читаючи нову копію через плече Розвіяра. Вряди-годи походжав по балкону, про щось думаючи, потираючи перенісся. Розвіяр працював чотири дні, від сходу й до заходу сонця, а вночі спав. Молодший інтендант Шлоп власноруч приносив йому рагу з чиркунів із грибами, кисляк із молока печірки, справжні коржики з зернового борошна та висівок.

Над вечір четвертого дня Розвіяр закінчив карту. Володар довго роздивлявся її, потім гортав сторінки; його губи ворушились.

— Що в цій книзі? — спитав Розвіяр.

— Смерть, — володар поглянув на гори. — Смерть тим, хто не скориться. Як завжди.

— Ранок-Без-Похибки, — вимовив Розвіяр, — теж ніс смерть тим, хто не скориться. Але вмер сам.

— Безсмертних не буває, — безтурботно озвався володар. — Ці тварюки не могли визнати влади чотириногого. Навіть мага. У них у крові: напівлюдина — значить раб.

— Він був вашим другом?

— Ранок? Він був, — володар усміхнувся, говорячи вже не до Розвіяра, а до уявного, викликаного з пам’яті співбесідника. — Він був… мабуть, що так.

Розвіяр поставив питання, що давно його мучило:

— Хто написав «Хроніки»? Ви знали автора?

— Ні, — подумавши, відповів володар. — Ми здибались один раз, мимохідь. Його звали Варан.

* * *

З цього дня замок почав готуватись до війни. День і ніч працювала кузня в нижньому ярусі, сотник Бран примушував вільних від вахти вартівників управлятися з мечами. Говорили про каральний похід проти звіруїнів; Розвіяр став у лави разом з усіма. Його зустріли як героя — мабуть, завдяки Шлопу, який, не вибалакуючи деталей, умів робити значуще обличчя. Він робив таке обличчя щоразу, коли мова заходила про Розвіяра, і скоро весь замок знав, що молодий вартівник зміцнив і помножив прихильність володаря.

Розвіяр погано спав у ці дні. Йому снилося, що він переписує безкінечну книжку про магів, чудовиськ і жінок, здатних завагітніти від гірського водоспаду.

Кілька разів йому траплялася Джаль. Вона ніби навмисне його вистежувала — то замітала підлогу в казармах, то несла білизну в кошику по тій галереї, де чергував Розвіяр. Він кивав їй. Вона винувато всміхалась.

У день походу, вдосвіта, володар на самоті спустився до великої печі й вийшов на дорогу перед замком у супроводі десятка вогнянок. Вартівники, що дожидали його, поточились назад; вогнянки всілись бік у бік, рівно, наче по ниточці, і склали на спинах чорні крила.

— Ми йдемо впокорювати, — коротко сказав володар. — Не проливайте крові дарма. Личинки все зроблять самі.

Він віддав наказ вогнянкам, ті вишикувались рядком і потягнулись по дорозі вгору, до перевалу. В ранковому сонці вони були схожі на живі жаровні, на тліюче намисто з червоно-чорних, безформних згустків.

— Уперед, — сказав володар. — Звичайним порядком.

Сотник Бран