Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Червоний 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Червоний" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 73
Перейти на сторінку:
кроків убік, стаючи так, аби його бачило все зібрання: — Я командир відділу Української повстанської армії, мене називають Остапом! Тут і тепер ми, відділ особливого призначення УПА, зірвали спецоперацію НКВД з винищення мирного українського населення та знищили зграю найманих совіцьких бандитів! Я хочу, щоб усі почули та передали іншим: немає наказу залякувати людей на окупованих совітами землях! Ми, борці за звільнення України від більшовицької окупації та терору, в усьому спираємося на вашу, люди, допомогу й підтримку! Оце весь мітинг, — сказав Червоний, переходячи з крику на уже звичний мені рівний впевнений голос, потім ковзнув по мені поглядом, перевів увагу на полонених. — Повторюю: ім’я, звання, хто наказав.

— Убивай, — відповів той, хто називав себе Остапом. — Здохнеш не завтра, так пізніше. З ким тягаєшся, ідіот, ми ж Гітлера об коліно!

— Я скажу, я! — закричав із землі інший полонений. — Це Топорков, Віктор Топорков, капітан МГБ! Він у Ковпака, у розвідці був! Диверсант!

— Сука! — Топорков знову сплюнув, цього разу — вдало.

Навіть тепер я не до кінця вірив, що це правда і що все

відбувається зі мною.

— Встати, — наказав Червоний і, коли зрадник підвівся з землі, запитав: — Звідки знаєш? Теж із ним служив?

— А він ваш! — Попри своє становище, закривавлений Топорков чомусь розвеселився. — Ваш, бандерівець! Як він на допитах співав, які клятви давав, як матюкав вас усіх — чисто курський соловейко!

— Це правда? — Червоний тепер не дивився на Топоркова.

— Не вбивайте... Правда... У тому році, під Сокалем... Оточили бункер, хлопці себе постріляли... я не зміг... Не зміг я! Злякався я, страшно помирати, страшно!

— А ось так жити тобі не страшно? — таким само рівним голосом спитав командир бандерівців. — Топорков — старший у вас?

— Він, він старший! Він наказував, я мусив кров’ю змити...

— Ти змивав свою вину перед москалями кров’ю своїх же, українців? — перепитав Червоний, і мені здалося — він просто тут, на місці, розрядить у полоненого автомат, та Данило стримався: — Ваше завдання?

— Під виглядом боївки УПА заходити в села... Вбивати активістів... Радянських працівників... Продукти конфісковувати, начебто для потреб партизанів...

— Був такий наказ — убивати своїх?

— А які вони мені свої! — раптом полонений пожвавився. — Друже Остап...

— Не смій так до мене звертатися!

— Так, звичайно... — Він заторохтів, ніби боявся не встигнути всього сказати: — Голови колгоспів, міліціянти, агітатори, комсомольці, професорки — то ж наші вороги, наші з тобою! Якщо мені дозволяють їх нищити, якщо сама радянська влада дозволяє нам це робити — чому, чому я маю бути проти! Слухай, Остапе, яка різниця, з якого боку нищити їх, з того чи з цього! Хіба ми не...

— Брешеш!

Це вирвалося в мене, Червоний не втручався, а полонений, ніби відчувши в мені заступника, ступив крок до мене.

— Не брешу! Правда! Що їм люди, цим москалям? Свої, чужі — для них нема різниці! Я за цей час, поки з ними тут, всякого бачив! Це енкаведе, ми навіть одну таку саму групу, ну, як наша, літом ліквідували — чи засвітилися вони, чи ще яка напасть... Списали їх, ось цими руками списали! — Він виставив перед собою руки.

— Хто дав завдання? — вкотре спитав Червоний, але при цьому дивився на капітана Топоркова.

— Нам наказував ось він, Топорков! Про нього знаю тільки — до війни у Львові був, нелегально, чекіст, мать його так! Ну, а його, мабуть, із Луцька направляють... Чи зі Львова... А то взагалі з Москви! З Москви, хлопці, ними всіма Москва керує!

— Дуже змістовна розмова у вас, — озвався Топорков.

— Нічого, мені досить, — Червоний глянув на мене. — А тобі, лейтенанте? Чи все це, — він обвів рукою хату, дах якої вже просідав під вогнем, подвір’я, трупи, принишклих людей, — спеціально для тебе? Хто ти такий, Середа, щоб для того, аби тебе обдурити, ми все це влаштовували?

Командир бандерівців говорив правду. Ось тільки ця правда мене аж ніяк не влаштовувала. Можливо, навіть напевне, десь була інакша правда, котра не перекреслювала за одну ніч усе, про що я думав, у що вірив та заради чого взяв зброю до рук. Уже не дивлячись на Червоного — раптом він перестав для мене існувати, я наблизився до Топоркова майже впритул.

— Він... він правду сказав?

— Лейтенанте, не дурій, — капітан знову перейшов на російську, в його очах відбивалася заграва. — Це не твоя війна. З ким ти тепер, не зрозумів хіба? З ними не можна інакше, не можна, чуєш мене?

— А люди? — Я кивнув через плече. — Ці люди, з ними теж не можна інакше?

— Вони стрілятимуть тобі в спину, лейтенанте. Люди повинні боятися тих, кого вважають своїми захисниками, — тільки так вони потягнуться до нас. — Тепер Топорков не сплюнув, а судомно ковтнув слину. — Ось так ми воюватимемо за цих людей. Інакше вони не потягнуться до нас, лейтенанте.

Червоний стояв поруч і уважно слухав. Боковим зором я помітив: він жестом заборонив іншим втручатися та навіть наближатися до нас, даючи, таким чином, змогу мені послухати капітана НКВД, а москалю — виговоритися перед смертю: в тому, що жити Топоркову лишилося рівно стільки, скільки часу він говорить зі мною, я не сумнівався.

— Нехай... Вчителька, Ліза Воронова... Її за що?

— Знала, куди їхала... — Тепер Топорков тримався так, ніби його не стискали з обох боків, мов лещатами, руки двох вояків. — Що тобі до неї, лейтенанте? Думаєш, ось ці, з тризубами, справді їх жаліють?

— Вона... — Мені враз забракло подиху. — Вона була... вона була молодою...

— А на фронті, санітарки? Теж молоді, їх теж убивали! Війна, лейтенанте!

— Нема війни... Ти ж сам щойно... Про хребет Гітлеру... Ти... Топорков... вона була молодою, такою молодою... Вона вірила, що її захистять...

— Хай вірить менше! Нікому не вір, лейтенанте! Особливо тут, ось йому. — Кивок у бік Червоного.

— Вона... — Чим далі, тим важче мені було добирати слова. — У неї ж не було ще чоловіка... Ти це розумієш?

— А ти чого ж, не встиг?

Все.

Тепер нікого й нічого не існувало довкола. Тільки я і капітан МГБ Топорков. У якого я випустив зі свого ППШ довгу чергу. Я не спускав пальця з гашетки, доки не розрядив увесь диск.

Пам’ятаю тільки: щойно скинув автомат та вистрілив, як капітана відразу пустили, він завалився на

1 ... 33 34 35 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червоний"