Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний

— Що тут...

— Мої хлопці з вечора оточили Ямки. Вони наскочили півгодини тому. Частина розбіглася, частина — он. — Червоний кивнув на мертвих. — Один у хаті, викурюємо.

— Добре, діти нині залишилися в баби ночувати, — мовив хтось поруч.

Повернувши голову, я побачив у сусідньому дворі двох старих — свекра й свекруху поштаря та двох дітей, яких вони притискали до себе. Поруч стояло кілька озброєних вояків, за ними, тримаючись у темряві, — сусіди, жителі найближчих хат. Ніхто не кричав, не плакав, не стогнав: десятки пар очей мовчки дивилися на вогонь.

— Топорчучка там, — попередив один із вояків. — Прикривається бабою, сука москальська!

Данило Червоний скинув кашкета.

Передав його найближчому, хто стояв до нього, — мені, потім простягнув мені ж «шмайсера», якого я прилаштував на плечі, і витягнув з кобури «вальтер».

А тоді, пригинаючись, кількома стрибками перетнув подвір’я і наблизився до хати.

Його ніхто не зупиняв. Єдиний раз із вікна вдарила автоматна черга, але Червоний ніби відчув це — у потрібну мить упав на землю, віяло куль пройшло мимо, а бандерівці з усіх боків відкрили вогонь по вікнах, не даючи стрільцеві, котрий засів у хаті, висунутися.

Швидко діставшись до дверей, Червоний штовхнув їх та зник усередині.

Запала тиша, порушувана поодинокими пострілами, що лунали тепер з різних кінців села. Тріщав, охоплений вогнем, дах.

Здавалося, це тривало вічність. А тоді раптом зсередини хати почувся відчайдушний жіночий крик. Долинуло надривне протяжне: «Ма-а-ма-а!», хтось уже стримував дітей, тоді народ закричав увесь разом, потім з хати гримнув постріл, і знову почувся крик — цього разу чоловічий.

За якусь мить у палаючі двері пробігла налякана жінка з розтріпаним волоссям, заметалася по двору, мов сліпа, і двоє вояків кинулися до неї, підхопили під руки, намагалися погасити на ній тліючу сорочку. Жінку, тепер уже вдову поштаря, чимось прикрили, до неї наспіли інші жінки, тільки тепер пропустили дітей, але вона волала вголос, мов поранена птаха. Я завмер, прикутий очима до цього моторошного, не прийнятного для мирного часу видовища — людського горя та страждання.

За цим якось так непоміченою була поява Червоного.

Спочатку зсередини хати вилетів, мов стара ганчір’яна лялька, високий худорлявий чоловік у бандерівському мундирі. Права рука висіла канчуком уздовж тіла, він притримував її лівою, намагаючись встояти на ногах, та все марно — Данило Червоний, спокійно і впевнено, із виразом люті на закіптюженому обличчі, ступав за ним, мов янгол смерті, збиваючи з ніг то прикладом автомата, то носаком чобота, даючи піднятися — і знову збиваючи.

Люди, що скупчилися довкола, дивилися на цю розправу мовчки. Я теж не втручався, забувши про свої службові обов’язки. Хоча в умовах, коли довкола озброєні до зубів вояки, виконання будь-яких обов’язків є неможливим. Мені лишалося отак стояти, тримаючи в кожній руці по автомату, і стежити за стрімким розвитком подій: від моєї появи тут до порятунку жінки-заручниці з палаючої хати минуло хвилин десять.

16

Тут уже не стріляли.

Та й по селу стрілянина дуже скоро вщухла. Червоний припинив розправу, жестом покликав до себе двох своїх, звелів підняти полоненого, бандерівці підхопили того під обидві руки, зовсім не зважаючи, що ворог поранений. Тепер уже я не міг просто так стояти осторонь, тому теж наблизився. На мене ніхто не зважав, лише Червоний взяв свій «шмайсер», почепив його на шию, вмостив руки на дуло та приклад, запитав голосно:

— Хто такий? Чий наказ напасти на село?

Закривавлений полонений мовчав, і Червоний перевів погляд на мене.

— Дільничний уповноважений, лейтенант міліції Середа! — так само голосно назвався я. — Відповідай: хто такий, чий наказ виконуєш!

Полонений підняв голову, глянув мені в лице, спробував сплюнути — слина зависла на нижній губі, цівкою стекла йому на груди.

— Дурак ти, лейтенант, — проказав він російською, тоді перевів погляд на Червоного, до нього заговорив українською, з західняцькою говіркою: — А вам усе одно гаплик, курви німецькі.

Червоний коротко замахнувся, ударив, цілячи кулаком у середину обличчя полоненого, і влучив у ціль. Від удару той сіпнув головою і впав би, лиш двоє вояків тримали його міцно. Кривлячись від болю, полонений сплюнув криваву слину, заразом виплюнув зуб.

Тим часом підтягувалися інші. Упівці рухалися з протилежного боку села, я не лічив усіх, та навряд чи їх було менш ніж півтора-два десятки. У гурті почулися розлючені крики, і кілька наспілих ввели у двір ще трьох полонених. Закривавлені, у подертих мундирах, вони відразу збилися докупи, позираючи на того, кого намагався допитувати командир бандерівців. Ця поява відволікла його, і він запитав, розвернувшись усім корпусом:

— Це всі?

— Усі, хто лишився, друже Остап! — вигукнув один із вояків.

— Трупи де?

— Хто де...

— Друже Тхір, як хочеш, а всі трупи цих паскуд потрібні тут. Збирайте скоро, тягніть на майдан, перед радою. Хай люди їх бачать. Ці, — він кивнув на вцілілих, — самі туди підуть.

— Не вбивайте!

Скрикнувши так, один із трійці полонених рвонувся вперед, дістав прикладом автомата по спині, впав писком на землю, та не заспокоївся — вужем поплазував до Червоного. Повзти йому не заважали, командир лише ступив кілька кроків назад, аби той не торкнувся руками його чобіт.

— Та поводься ж ти достойно! — Знов озвався перший, і, судячи з поведінки — таки справді старший серед нападників — поки що я назвав їх для себе саме так.

— Чув, що сказали? — запитав Червоний і, вже не звертаючи на того увагу, повернувся до людей. — Хто з них називав себе Остапом?

Дружина вбитого поштаря, Докія Топорчук, кволим жестом відсторонила від себе переляканих дітей, простягнула в бік свого ката руку.

— Ось, він!

— Що він сказав? Повторити годна?

— Назвався командиром УПА Остапом. Говорив — ми тут дуже ревно служимо клятим москалям. Проводять показову акцію...

— Ще?

— Нічого більше не встиг... Ви... ваші наскочили...

Командир наблизився до свого полоненого впритул,

переступивши через розпластаного на землі вояка.

— Отже, ти Остап, — неквапом промовив він, поволі розстібаючи верхні ґудзики мундира. — Побачимо... В Остапа ось тут — хрест, бо Остап у Бога вірує. А в що віриш ти? — різким рухом він рвонув комірець мундира ворога. — Нема на тобі хреста, падлюка. Нема в тобі Бога, Ленін зі Сталіним твої боги, паскуда червона! — не почувши відповіді, та й напевне не надто її чекаючи, він знову ступив кілька