Ігор Бондар-Терещенко - У задзеркаллі 1910—1930-их років

там не було — таким гаслом, несамохіть подарованим новій владі демагогом В. Винниченком, — себто «щоб на Україні вся влада була в руках своїх людей, позбавлених усякого українського патріотизму» — послуговувались за всі часи радянського режиму. І тому даремно бідкався В. Еллан-Блакитний під час роботи V-ої конференції КП(б)У в листопаді 1920-го року, мовляв, один з фундаторів КП(б)У Я. Яковлєв (Епштейн) «ізволив перекромсати в друзки мою статтю», і вийшло так, що «комуністична партія на Україні складається із лавочників, спекулянтів і чиновників». Адже так було насправді, оскільки «як і колись, безпорадні представники голоти, лишаючись з голотською душею, „рабським серцем“, з душею вигідницького й тупого Опанаса, хочуть правити нацією, творити „велику літературу“, кодекс поведінки тощо», — значив Д. Донцов ув «Ідеологах голоти». От лишень із часом наші селюки, що опинилися при владі анітрохи не змінившись, таки виплекали тип нового інтеліґента, жалюгідну пародію на тип мислячого Українця і водночас добрий зразок клясичної «людини з народу». Вона, ця «народна» людина, охоче дарувала державну зраду й кулуарну дипломатію, чарку з ковбасою, службові романи з адюльтерами та задерикувате ліберальне ґелґотіння в радянській пресі, але не дозволить правди про «село і людей», яких там плекають для «пролетарських» революцій.

Максим Рильський

Загалом з упливом часу українська творча інтеліґенція, що відбула період переслідувань та масового винищення у 1920—30-их роках, таки устійнилась у власній самоназві. Нарешті дослідники й літературознавці, які довгі десятиліття створювали над своїми піддослідними ореол будівничих Загірної комуни, Азіятського ренесансу чи романтиків Степової Геллади, дійшли згоди у тому, що все воно, по суті, було для України «пропащою силою». Відтак, вже сьогодні мусимо спитати себе — а чи існувала та «сила» насправді, і якщо так, то що ж «українського» у ній було?

Незважаючи на твердження деяких наших істориків про те, що свій родовід наша інтеліґенція веде мало не від часів «Слова про Ігорів похід», слід нагадати про справжню появу цієї «прослойки» в Україні лишень в останню чверть ХІХ-го століття, а вже пізніше вона була вирізана або приборкана, як отара овець. Насправді ситуація доволі дивна: як сталося, що навіть за короткий період конституційної Росії 1905—1914-их років український народ виявив таких велетів своєї культури, як Л. Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, С. Васильченко, а за подальші роки радянської влади в Україні не з’явилося жадної постаті такої міри, ваги й значення? Більше того, були морально скалічені ще й ті, хто проявив себе задовго до більшовиків: Г. Хоткевич, X. Алчевська, П. Тичина, М. Рильський та інші. Чи не таких безхребетників таврував той самий Г. Хоткевич у своїй промові 1915-го року «Про українську інтеліґенцію», мовляв, ця верства завжди була схильна до відступництва «заради лакомства нещасного»?

Отож навіть на вигнанні, не кажучи про життя в УРСР, це була не інтеліґенція, але самі «щирі українці», які відчайдушно, із щурячою спритністю симулювали «державне» життя: видавали газети й книжки, плодили «національні» інституції, церкви та театри з партіями, пояснюючи усьому світові, чому вони «не хочуть повертатися в СРСР», як, наприклад, І. Багряний. Невдовзі вони, нарешті, вгомонилися, змирившись з існуванням окупанта на своїй прабатьківщині і навіть масово увійшовши до тамтешньої Верховної Ради. Ще й радісно поздавали перед тим усі свої бутафорські «державні» клейноди, прапори та звання, як-от М. Плав’юк, останній президент УНР в европейському вигнанні, на користь, як писав допіру Едвард Стріха, «нашої юної, ніжної, бистрокрилої республіки».

Хоч як сумно, але інтеліґенція промайнула була свого часу Україною, наче комета. Проте вона затвердила особливу етику, на якій радянські «товарищі» будували жорсткий партійний «кодекс чести», до тих пір, поки досягли своєї мети, а досягши її, змели все — і саму «інтеліґенцію», і «кодекс чести», встановивши натомість «народну владу». Самозрозуміло, що вищезгадані «попутники» режиму не могли не залишити по собі гідних нащадків. Це й була та сама fata morgana, яка нині називає себе «інтеліґенцією», хоча з колишньою інтеліґенцією її ріднить хіба що назва.

Натомість різниця між ними, либонь, незмірна: інтеліґенція з «попутників» була жертовна. Вона не хотіла заробляти собі на хліб співпрацею з більшовиками, не хотіла евакуюватися разом з ними під час чергової їхньої втечі із загарбаних теренів у часі ВОВ 1941-го року, загалом не хотіла мати нічого спільного з тією Системою, що вже народила свою власну клясову «прослойку» між пролетаріятом і селянством. На противагу цьому нова «інтеліґенція» завжди була не проти заробити, будучи до сьогоднішнього часу готовою служити будь-якому хазяїну, який дозволить на видимість «інтеліґентського» життя. Себто прикриє очі на існування Клюбу творчої молоді, як це було у 1960-их, «Просвіти» чи «Спадщини», як минулося наприкінці 1980-их, чи зовсім вже Конгресу української інтеліґенції, як це мали вже у 1990-их, або візьме ту «інтеліґенцію» в долю в якому-небудь спільному діяспорному «бізнесі». Так існувала «радянська інтеліґенція» від 1917-го по 1987-ий рік. Так придивлялась до нових змін від 1987-го по 1991-ий «демократична інтеліґенція». Так вже нині радіє з повсюдних «перемін» — «патріотична інтеліґенція».

Загалом інтеліґенція — це не аристократія, а демократія духу, покликана наймитувати на ниві споконвічного радянського невігластва, будучи приречена на це рабство вже за самою своєю природою. Отже, як стає бачити, імідж «українського інтеліґента» своїм існуванням зобов’язаний насамперед мітові про справжню національну аристократію, яка завжди вміла сказати «ні». Сьогодні цей міт позбавлений живих представників. Навіть найбільш успішні наші «інтеліґенти-державники» сьогодні надто далекі від статусу великих, але прагнуть усіляко походити на своїх мужніх предків. Під сучасну пору ці водевільні намагання можуть викликати хіба що гірку посмішку.

Українські коні фройдизму

Не приведи Боже служити у вченій галузі! Усякий мішається, усякому хочеться показати, що він теж розумна людина.

М. Гоголь

Свого часу Зіґмунд Фройд пред’явив враженій публіці концепцію, згідно з якою людина в побуті спрямовуєтеся не свідомими спонуками і соціяльно підтриманими установками та цінностями, а потужними, темними й часом руйнівними імпульсами, що походять з індивідуального, а після Карла Юнґа — ще й колективного підсвідомого. Здавалося б, який стосунок це має до літератури, тим паче української? Виявляється, безпосередній.

Створений у XVII—XIX століттях міт про вільного й незалежного індивіда зазнав неабияких потрясінь. Коні виявились не винні у тому, що батько, шмагаючи сина на стайні, спричинився до зародження в того хронічної форми зоофілії. Пересічний обиватель, гублячи солодку ілюзію свого добропорядного, виключно свідомо-раціонального існування, раптом відчув себе беззахисною жертвою, над якою схилилася вся сластолюбна стайня з батьком, кіньми і збоченцем-сином. І якщо раніше лікар пускав хворим кров, вважаючи це за універсальний лікуючий засіб, то наразі психоаналітик «відпускає підсвідоме» своїх пацієнтів, дозволяючи