Чарльз Буковський - Поштамт

Ні, відповів я.

Було ще питання «Чи порадили б Ви своїм друзям спробувати влаштуватися до поштамту?»

Звісно, відповів я.

«Якщо Ви маєте будь-які скарги чи незадоволені чимось у роботі поштамту, будь ласка, перерахуйте їх докладно на зворотному боці цього аркуша».

Скарг немає, відповів я.

Тоді повернулася та чорна дівчина.

— Уже закінчили?

— Закінчив.

— Ніколи не бачила, щоб так прудко заповнювали папери.

— Швидко, — сказав я.

— Швидко? — спитала вона. — Що ви маєте на увазі?

— Кажу, що робитимемо далі?

— Пройдіть за мною, будь ласка.

Я пройшов слідом за її дупцею в найдальший куток.

— Сідайте, — сказав чоловік.

Деякий час він переглядав заповнені папери. Підвів очі на мене.

— Чи можу я спитати, чому ви вирішили звільнитися? До вас застосовувалися дисциплінарні покарання?

— Ні.

— Тоді яка причина вашого звільнення?

— Кар’єрне зростання.

— Кар’єрне зростання?

Він подивився на мене. Менш ніж за вісім місяців мені буде 50. Я знав, що він думає.

— Чи можу я спитати, у чому полягатиме ваша кар’єра?

— Якщо на те пішло, то розповім. Мисливський сезон у рукавах заболочених рік триває з грудня по лютий. Я вже майже втратив місяць.

— Місяць? Ви працювали тут одинадцять років.

— Слухайте. Я згаяв одинадцять років. Три місяці розставляючи пастки в рукаві Ля Форш, я можу заробити від 10 до 20 тисяч.

— І на кого ви полюєте?

— Розставляю пастки. На ондатр, нутрій, норок… інших єнотів. Потрібна тільки пирога. Двадцять відсотків заробленого віддаю за ділянку. Мені дають долар із чвертю за шкурку ондатри, три бакси за норку, чотири бакси за хохулю, півтора за нутрію і двадцять п’ять баксів за видру. Ондатрячі тушки завдовжки в фут здаю на фабрику котячого корму по п’ять центів. Двадцять п’ять за оббілований тулуб нутрії. Розводжу свиней, курчат і качок. Ловлю зубаток. Це геть просто робити. Берете…

— Не варто, містере Чінаскі, цього цілком достатньо.

Він заправив якісь форми до машинки і взявся друкувати.

Тут я підводжу очі й бачу Паркера Андерсона, мого профспілкового представника, старого Паркера-що-голиться-і-сере-на-автозаправках, який всміхався мені усмішкою політика.

— Звільняєшся, Генку? Я знав, ти одинадцять років погрожував…

— Так, поїду до Південної Луїзіани, проверну кілька орудок.

— Там що, є іподром?

— Жартуєш? «Ярмарок» — один із найстаріших іподромів країни!

Поруч Паркера був молодий білий хлопець — один із племені загублених невротиків, очі його постійно були на мокрому місці. По чималій сльозі в кожному оці. Вони не падали. Це зачаровувало. Бачив я жінок, що сиділи й дивилися на мене тими самими очима, перш ніж оскаженіти й розкричатися про те, яким я був курвиним сином. Мабуть, хлоп втрапив в одну з численних Паркерових пасток і тепер відпрацьовував йому. Паркер збереже йому роботу.

Чоловік дав мені ще один папірець на підпис, і тоді я звідти вибрався.

Коли я проходив повз, Паркер сказав:

— Щасти тобі, старенький.

— Дякую, любчику, — відповів я.

Ніякої відмінності я не відчував. Але знав,

що невдовзі, ніби коли людину з морських глибин підіймають швидко, воно проявиться — мов особливий прояв кесонної хвороби. Наче Джойсові кляті папужки. Я жив у клітці, мене випустили, і я вилетів, як постріл, у небеса. Небеса?

9

Кесонна хвороба проявилася. Я жлуктив і лишався п’янішим, ніж засраний скунс у чистилищі. Одного вечора на кухні до мене приставили м’ясницького ножа, і тоді я подумав: легше, старий, твоя доця ще може захотіти сходити з тобою до зоопарку. Конуси морозива, шимпанзе, тигри, птахи зелені й червоні і сонце, що сідає за її головою та заповзає у волосся на твоїх руках, легше, старий.

Оговтався я у вітальні своєї квартири, спльовуючи на килимок, тушачи недопалки об зап’ястя і регочучи. Божевільний, як Березневий Заєць[18]. Роззирнувся — переді мною сидів студент-медик. Між нами в товстому затишному слоїку на кавовому столику лежало людське серце. Навколо нього — позначеного «Френсіс» за іменем попереднього власника — були напівпорожні квінти віскі, скотчу, безлад із пивних пляшок, попільничок та сміття. Я підняв пляшку й ковтнув пекельної суміші пива з попелом. Два тижні не їв. Нескінченний потік людей приходили і йшли. Відбулося сім чи вісім вечірок, на яких я продовжував наполягати — «Пийте більше! Пийте більше! Пийте більше!». Я ширяв у небесах, вони ж у цей час лише розмовляли й тицяли одне одному середні пальці.

— Аха, — сказав я студенту-медику. — Тобі чого від мене треба?

— Я буду вашим особистим терапевтом.

— Гаразд, лікарю, найперше, що я хотів би зробити, — це прибрати звідси трикляте людське серце!

— Ох-ох.

— Що?

— Серце лишиться.

— Слухай, чоловіче… До речі, як тебе звати?

— Вілберг.

— Добре, Вілберте, я не знаю, хто ти такий і як сюди втрапив, але «Френсіс» забери з собою!

— Ні, воно лишиться з вами.

Тоді він — дістав сумку і гумову обмотку на руку, начавив на грушу, обмотка нап’ялася.

— У вас тиск дев’ятнадцятирічного, — повідомив він.

— Хай йому грець. Слухай, а законом не заборонено розкидати людські серця?

— Я за ним повернуся. Тепер вдихніть.

— Я гадав, це поштамт доведе мене до сказу. Аж тут ТИ ПИЛИПОМ із конопель.

— Ану циц! Вдихніть!

— Лікарю, мені потрібна молода пружна дупця. Це все, що зі мною не так.

— У вас хребет зміщений у чотирнадцяти місцях, Чінаскі. Це веде до напруженості, дебілізму і, що частіше, божевілля.

— Хріна з два, — сказав я.

Не пам’ятаю, як цей пап пішов. Прокинувся я на своєму дивані о 13:10, смерть після полудня, була спека, сонце падало крізь поламані жалюзі й лягало на слоїк у центрі кавового столика. «Френсіс» лишалася зі мною всю ніч, тушкувалася в спиртовому розсолі, плавала в слизовій витяжці мертвої діастоли. Сиділа в слоїку.

Виглядало, мов смажене курча. Маю на увазі, перед приготуванням. Саме так.

Я взяв слоїк, заніс його до клозету і прикрив драною сорочкою. Пішов до ванної і проблювався. Закінчив і роздивився свою пику в люстрі. По всьому обличчі росло коротке чорне волосся. Раптом я був змушений сісти й посрати. Вийшло добре й спритно.

Подзвонили в двері. Я закінчив витирати дупу, вліз у якийсь старий одяг і пішов відчиняти.

— Привіт.

Там стояли молодий білявий хлоп із довгим волоссям, що звисало навколо обличчя, і чорна дівчина, яка всміхалася, наче навіжена.

— Генку?

— Аха. А ви хто, чолов’яги?

— Вона жінка. Ти нас не пам’ятаєш? Вечірка. Ми приносили квітку.

— О, бліна, заходьте.

Квітку вони справді приносили, якась червоно-помаранчева хрінь на зеленому стеблі. У цьому було набагато більше сенсу, ніж у багато чому іншому, якщо не зважати на те, що квітку