Іван Павлович Багряний - Сад Гетсиманський

приплющених вій. Як вони міцно сплять! Немов ті Христові учні перед розп'яттям їхньої совісті, їхньої власної душі. Раптом якась голова тихесенько підіймається й, витріщивши божевільно очі та роззявивши рота, слухає нишком, тривожно — щелепа їй дрібно тремтить, одвисаючи. А потім, примкнувши щелепу та сапнувши спросонку, голова заплющує очі і вкладається знову на своє місце… Так зробив Васильченко–Драшман. Так зробив через якийсь час інженер Н.

Було вражіння, що це зробила сама голова автоматично, зринувши з чадного сну, підкоряючись якійсь жаскій рефлексії, і потім знову впірнула в сон…

Андрій лежав довго так. Слухав, як хрипить Ягельський, слухав тишу за мурами, потім гудіння якихось моторів, гомін далекого радіо десь з вулиць нічного міста… Потім самі собою заплющились очі і закрилось серце для зовнішнього світу, і знову до нього прийшли брати… Прийшла матінка… Потім прийшла заплакана Катерина… Катерина… Андрій зовсім виразно відчув, як вона, плачучи, несміливо опустилася біля нього на коліна, поклала тремтячу руку на чоло йому і сказала жалібно, тихесенько, з мукою:

— Ц–с–с–с!…

Але Андрій вже не міг розплющити очей.

VI

То була неділя, а це почався будень. Учаділа голова тріщала спросоння, мовби через неї переїхав трактор «ХТЗ». Їх усіх побудив наглядач енергійним і сердитим стукотом в ляду відчиненої кормушки й зловісним хрипким шепотом:

— Вс–т–тавай–й!! Закрий вікно!

Мокрі, липкі від поту люди зринали і не могли зринути з сонного очманіння, борсалися в тяжкій атмосфері, як на дні моря, наснаженій тухлим смородом, надміром вуглекисню, терпкими випарами давно не митого милом тіла, смородом розчавлених блощиць і аміачним ароматом параші. Але помалу зринали… Чухались безпам’ятне, а потім, опритомнівши, шпарко схоплювалися на ноги — «повєрка». Зачинивши вікно, вони ставали в дві шереги, дерли нігтями несамовито по накусаних блощицями місцях і чекали… Лежав лише один Ягельський, не в стані підвестись. Мала бути вранішня перевірка.

Всі чекали якогось МЕЛЬНИКА з надією, мовби рідного батька. Це нібито був черговий корпусу — єдиний людяний з усіх, уважний, який записував усі заяви і, хоч вони й не виконувалися ніколи, але він їх старанно нотував, головне ж — на скаргу, що немає чого курити, він часом давав жменю, а то й пачку махорки! Ось це головне, як також і те, що він завжди вітався, зайшовши до камери. Сьогодні була нібито його черга… Але прийшов зовсім не Мельник, на щирий жаль всім.

Відчинилися двері, й до камери увійшло двоє військових — один з них черговий корпусу «не Мельник», другий — помічник. Ні той, ні другий не привітався, зайшовши до камери, і навіть не дивився нікому в обличчя. Черговий корпусу — високий, сухорлявий, дуже сердитий з вигляду, з червоними від безсоння чи від пиятики очима — ступнув на середину камери й став, тримаючи розкритий журнал перед собою, а його помічник став у дверях і швидко пряв очима по вишикуваних шерегах на рівні рук, пильно слідкуючи за тими руками. Черговий мовчки перерахував усіх в’язнів, тикаючи на кожного пальцем, занотував результат у журнал і, байдуже повертаючись до дверей, сказав:

— Скарги, заяви є?

— Є!.. — промовив несподівано Гепнер, коли черговий був уже біля дверей. Той здивовано зупинився, підняв брови; видно не звик зовсім до скарг і заяв.

— Будь ласка, — процідив презирливо ні до кого.

— Є заява: чи не можна би дезинфекцію сюди — трохи блощиць побити?

Це просив професор Марксо–ленінського інституту республіки і, як потім Андрій взнав, соратник самого Сталіна, Леніна, Троцького…

Черговий зневажливо закопилив губу, подивився червоними очима на праву стіну, потім на ліву понад людськими головами, поворушив конячою щелепою й процідив крізь зуби з незрівнянним глумом:

— Не трогати!.. Бо ще не ясно, хто саме тут блощиці, а хто не блощиці!..

І повернувся.

— Заяви є! — сказав понуро Андрій, зупинивши тим чергового, а коли черговий наставився на нього червоними, ненавидящими очима, проговорив у них, зовсім не реагуючи на червоний той погляд:

— Тут ось вмирає людина. Будь ласка, лікаря!

Черговий зміряв Андрія оком з голови до стіп, примружився, ніби збирався щось сказати, але нічого не сказав, повернувся й вийшов геть. Помічник його, досить дурнуватий на вигляд парубійко, гордо й тріумфально оглянув Андрія, оглянув усю юрбу голих людей і теж, за прикладом свого начальника, нічого не сказав, вийшов слідом, закривши двері за собою.

«Повєрка» скінчилася, і скарги та заяви складено. Андрій хотів стукати, але перелякані його колеги стримали, умовили: «Не будьте наївним! І пощадіть камеру! Не було ще випадку, щоб такі (особливо такі!) заяви бралися до уваги. Не було! А кара буде!.. Не накликайте біди. Ми не раз домагалися лікаря для Ягельського, і завжди нас усіх карано, та й тільки…»

Андрій послухав–послухав і облишив свою упертість.

Потім до камери подано через кормушку віник — власне, то був не віник, а деркач — щоб підмести камеру. Черговим камери тепер був інженер Ляшенко, меланхолійний, вічно зажурений і безмежно насторожений чоловік, і він виконав цю функцію — підмів камеру. Підмітання звелось до того, що він звелів усім підняти свої речі й податись під один бік, а сам повидряпував деркачем мундштуки спалених цигарок і безліч живих блощиць з–за плінтуса, з кутка та з–під калорифера парового опалення, що був під вікном, потім перегнав людей навпаки й зробив те саме з другого боку… Мундштуки й трохи пилу було зігнато в купку біля дверей, до цієї купки ще було додано те сміття, яке накопичилося за парашею, і поставлено над тією купкою варту, щоб не давати блощицям розповзатись. Функцію вартового виконував Краснояружський — доцент сільгоспнаук, — озброєний деркачем. Цю купку мусив, далебі, хтось забрати. Але перш ніж здати це добро комусь, Красиояружський старанно переглянув геть усі мундштуки, чи не лишилося де крихти недопаленого тютюну. Він це проробив з пильністю фанатичного дослідника, гідною доцента сільгоспнаук. Тільки та праця була марною, бо всі цигарки були спалені аж до «фабрики» включно («фабрикою» курці називали ту частину мундштука, де було надруковано марку підприємства, на якому цигарку зроблено, і коли жадібний курець смалив доти, доки починало смердіти картоном мундштука, йому гукали «фабрика горить!»). На спалених «фабриках» не було вже жодного тютюну на горе пильному дослідникові й щукачеві курецького щастя — Краснояружському, лиш було повно в тих мундштуках блощиць, що так знамените пристосувалися в боротьбі за своє дорогоцінне існування.

Краснояружський встиг саме переглянути всі мундштуки, як відчинилися двері