Іван Павлович Багряний - Сад Гетсиманський

Ночами йому снились якісь дивовижні сни, яких він уранці ніяк не міг пригадати. Страшенно боліла голова й нило все тіло. Бачив, що він остаточно погасає, хоч раніше йому не раз здавалося, що далі вже нікуди й погасати.

Коли він глянув у люстро в голярні, куди його повели одного даю голити й де було справжнє люстро, він не впізнав себе. На нього дивилась чужа, худа, як скелет, зігнута, з погаслими очима людина, заросла, як троглодит. А як поголили чорну з сивизною щетину, було ще гірше — та чужа людина мала темну шкіру, що обтягала кості скивиць і щелепів, і мала на щоках хоробливі червоні плями — плями сухот, плями смерті. Андрія гарненько поголили, немов зумисне, щоб вій бачив свою загибіль.

Серце огортала нестерпна туга, а з нею тонюнький–тонюнький біль, ніби там стирчала голка. Він годинами стояв у камері, ж стовп, перед якоюсь візією, що облягала душу…

Хоч би хоч хтось був біля нього, хоч би хоч хтось… Щоб потім, може, колись, може, після довгих–довгих років знайшов і передав братам (передав хоч їхнім дітям) яку ж він гірку чашу за них випив. Випив до кінця… До краю… Спалив усе своє серце… Своє, до кінця вірне, до кінця віддане братське серце… Своє залізне серце… Так, залізне серце…

Надвечір, коли почали да камери залітати мотилі вечірні й товктися несамовито головою в молочний пухир біля стелі, прийшли два сержанти при зброї, понурі й суворі, забрали його й повели…

VIII

Андрій підіймався крутими сходами, тяжко й помалу ступаючи, немов ішов на Голготу часто зупинявся збезсилений і заходився раптовим кашлем — йому здавалося що всередині щось уривається. Він боявся передчасного вибуху крові в своїх дірявих легенях, а це було б зле. Він мусить дійти до кінця, до самої крапки, дійти власними ногами. І він ішов попід гамаками, як тоді, в першій день, коли почував себе гегемоном, — коли серце було сповнене віри в людей і гордої певності, що його ніхто не посміє торкнути пальцем… Тепер він ішов на Голготу…

Ах, коли б же хтось знав! Коли б хоч хтось знав!..

Потім відчинилися якісь двері… Але Андрій не побачив, що там далі за ними було. Його завели за якусь загородку і… він вже не бачив, що там в тій яскравій залі було, бо йому гойднувся весь світ:

Перед ним — стояли три його рідних брати!!

Три його рідних брати. . .

Ноги підкосились, і тіло похилилося, як підрізаний колос… Микола дебелою рукою підхопив Андрія й притиснув його до своїх розхристаних грудей — і Андрій нестримно заридав на тих грудях…

— Ну, от — посміхався Микола й поляпував пестливо по спині. — Ну, от. . .

Михайло засміявся, а Серьога закінчив:

— От тепер ми всі вкупі.

І з викликом глянув туди, де рясніли портупеї й блищали ордени за столами, застеленими червоним сукном, — гордий, і мовчазний, і безстрашний Серьога, орденоносний пілот.

Їх усіх прирекли де розстрілу. Закритий Ревтрибунал судив їх. Але не на підставі зізнань, лише на підставі «свідчень» сексотів і провокаторів та на підставі прокурорського пафосу… А головне — на підставі того, чого «судді» не знали, лише вгадували та тямили, на що ці люди здібні.

Ніхто підсудних не захищав і не намагався, рівно ж як і не давав ніхто захищатись та виправдуватись їм самим, їх взяли не для тога, щоб виправдати, а щоб засудити. Це був «шемякін суд», де зовсім відсутній інститут захисників, бо при тому настановленні, яке всі ці «суди» мають, інститут захисників зайвий. А тим настановленням є — тільки засудити.

Підсудні це знали і навіть не збиралися захищатись. Єдине, що вони могли протиставити цьому «пролетарському судові», цій розгнузданій опричнині, — це ігнорацію й презирство.

Андрій погано слухав комедію, що розігравалася, як по нотах, — його мучило інше. Вловивши відповідний момент і ледве проштовхуючи слова крізь горло, Андрій запитав Миколу:

— Миколо… А… Підпис? Твій підпис?.. А?

— Бог з тобою! — посміхнувся Микола, вгадавши з самого тону, що десь надужито його підписом. — Мій підпис?! А втім, ця сволота мала досить моїх підписів у моїй валізі, в тім числі й чисті бланки з моїм підписом.

Тягар, найстрашніший тягар остаточно сповз з серця…

Їх усіх прирекли до розстрілу.

В числі приречених була низка осіб, а між ними й зовсім юна сестра їх — Галя. Галя Чумаківна… Ніхто з приречених не просив помилування.

Але «помилування» прийшло… Невідомо хто з волі подав апеляцію, й т. зв. «верховний суд» вироку не затвердив через «неоформленість справи». Розстріл було замінено… двадцятилітньою каторгою.

Лиш не замінили нічим Катриного божевілля…

…Ось так скінчилася зустріч чотирьох братів рідних ще й сестри їхньої — дітей старого Чумака, добрих, і вірних, і в рід свій залюблених, нащадків славного роду ковальського.

Ось так скінчилася зустріч і тих, що до того роду прив’язані серцем.

IX

Багато доріг пройшли вони, з багатьох рік пили вони, багато могил полишали вони, багатьох друзів розгубили вони в землі й по божевільнях, і багато ще їм іти, багато ще їм проб приготовила доля,

Але всі дороги сходимі, й всі могили зчислимі, і кожна ніч — навіть полярна ніч! — кінчається ранком… І вони йдуть… Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависті, не здаючись, доти, доки її не перейдуть.

І в одного з них завжди звучатиме в душі «Місячна соната» Бетховена, яка не мала нічого спільного з болючою емблемою, вирізьбленою на вогненному щиті далекого місяця, що на ній брат підняв брата на вила. Соната така, як її наповнило собою вірне серце тієї, що знала ціну любові: соната про дружбу, про вірність, про любов велику й непереможну, — незалежно від того, чи про це думав той, хто її творив.

1948–50р.