Ізабелла Сова - Терпкість вишні

не сподобались його білий шалик і перстень із рубіном. Але я просто не хочу бути акторкою. Не хочу бути славетною, і мені шкода часу на такі забави. У мене інші плани.

— Я трохи це розумію, — втрутилася Мілена, котра вже кілька хвилин слухала сварку дівчат. — Я теж відмовилася б від такої пропозиції. Зі страху перед повною ганьбою. Я двічі в житті брала участь у шкільних виставах і скажу вам, що мені вже ліпше вдаються кульки з пластиліну.

— А я мрію про сцену! — відрубала Марія.

— О, то ти врешті визначилася, що хочеш робити в житті, — зраділа Вікторія. — Бо я вже вирішила, що ти таки поставиш на малярство. А судячи з твоїх ляпок, ти могла б мати проблеми з прихильною аудиторією.

— Ти так не тішся, — відгиркнулася Марія. — Могла б заробити такі бабки, а тепер будеш перейматися, за що прожити наступний місяць.

— Певно, що буду, але це не означає, що я маю кидатися на кожну пропозицію. Певних речей я не зроблю за жодні гроші.

— Це яких? — зацікавилась я.

— Крім шоу-бізнесу? Не буду працювати на бойні, у шлюбній агенції, на птахофермі, а ще у яслях.

— Ти впевнена, що за жодні гроші? — усміхнулася Марія.

— Не впевнена, — зізналася Вікторія, — але хочу якнайдовше вірити, що мене це омине.

Друга половина березня

Сиджу в бібліотеці й шукаю матеріали для курсової про методи управління малими групами. А властиво, більше думаю про Данієля й про Зоську. Так, про неї. Вона підійшла до мене якихось півгодини тому, коли я виписувала чергові бланки замовлення.

— Привіт, — буркнула я. Хоч і повинна була зі зневагою відвернутися й піти.

— Слухай, Вишне, — почала вона солодким голоском, чим автоматично натиснула кнопку з червоним написом: «Увага — небезпека!» — Здається, ти також пишеш про методи управління групами?

— Так, а що трапилось?

— Я маю таку ж саму тему, — поінформувала вона, поправляючи картату блакитну спідничку. — При чому подала її вже місяць тому. А тому…

— Я не здирала у тебе теми, — запевнила я. — Адже це одразу випливло б.

— Так воно і випливло, — сказала Зофія з дивним притиском.

— Але я придумала її самотужки! — підвищила я голос.

— Ти можеш це довести?

— У такому разі я ще сьогодні подам нову тему, — запропонувала я.

— Не треба, Вишне, — Зофія вхопила мене за плече. — Адже ми можемо писати разом. Ти зробиш теорію, а я маю ідеї дослідницької частини. Що ти на це?

Я була надто рознервована, щоб добре зважити цю пропозицію.

— Згода. На коли я маю написати свою частину?

— Спробуй вкластися до Пасхи, я приготую дослідження на квітень, і ми складемо все докупи.

* * *

— Ти будеш мати менше роботи, — сказав Ірек, чаклуючи над материнською платою, — бо половину за тебе відгарує Зоська.

— Не буду, — прояснила я. — Я напишу стільки ж, а Зоська докладе свою частину.

— Тобто яку?

— Дослідницьку.

— Звучить інтригуюче, але не зовсім вірогідно. Згадай про ту пригоду з доктором Коником.

— Цвіркуном.

— Власне, Зоська не виглядає на особу, котра є втіленням порядності.

— Але тепер вона могла на мене донести, а замість цього запропонувала співпрацю.

— Саме це мене й непокоїть, — відповів Ірек, пригвинчуючи кришку корпусу. — У словнику таких людей, як Зоська, немає місця на слово «співпраця».

Два дні опісля

Ірек мав рацію. Сьогодні я пішла до секретаріату й запитала, коли Зофія подала свою тему.

— Я не можу вам цього сказати, — відрубала секретарка, чистячи нігті стержнем від ручки.

Ну так, старе університетське правило. Жодної інформації на винос, тобто винятково під великим секретом. Я попросила про допомогу Данієля.

— Я перевірив, вона подала її за тиждень після тебе, — сказав він. — Усе ясно. Зоська хоче тебе обдурити.

Я це й сама знаю. Тільки не знаю чому? І навіщо?

* * *

— Кісточко, таж це так просто, — сказав Мілош у перерві між заняттями. — Або вона намагається помститися за тестування в того… як його… Комахи…

— Цвіркуна. І за що тут мститись? Адже вона вчинила, як остання свиня.

— Але програла. Тож хоче відігратися, хіба ні? Ти принесеш свою частину, віддаси їй, а вона здасть роботу першою, і хто тобі повірить, що це ти її написала?

— А інша можливість? — запитала я, вражена Мілошевою версією.

— Вона хоче загрібати жар чужими руками. Легше встругнути експеримент, ніж довбати нудну теорію.

— Ну так.

— Може, Зоська уклала такі угоди з кількома студентами?

— Але навіщо?

— Ой, — вибалушив він очі на вияв зневаги до моєї наївності. — Наприклад, заради вищої оцінки. Хіба той професор не казав, що для того, хто напише більше робіт, буде якийсь бонус?

— Звичайно, казав, — пригадала я. — Хто напише якнайменше три роботи, звільняється від іспиту. Але в тебе й голова, Мілоше.

— Кількарічна практика у приватній школі для геніїв, — скромно відповів він.

— Ти метикуватий і на додачу маєш добре підвішений язик.

— Та чого вже там, — Мілош спалахнув яскравим рум’янцем. — Мені ще далеко до дітей з американських фільмів. Оті і справді потямлять сказанути.

* * *

— Та-ак, — визнав Ірек. — Текстами, які вкладають до їхніх уст сорокарічні сценаристи. Але малий має рацію. Найрозумніші діти трапляються в дурнуватих американських фільмах. Вони можуть у змиг ока дати раду на будь-яку хворобу. Запобігають розлученню батьків, рятують шматок джунглів. І з певністю знали б, як учинити із Зоською.

ВЕСНА

Перший день

— Найліпше просто її зігнорувати, — порадив мені Данієль. — Напиши роботу, здай і взагалі нічого не пояснюй.

Ми саме сиділи в Найснобістськішому Ресторані Східної Польщі, куди Данієль запросив мене, аби серйозно поговорити. Цікаво, чи він узяв напрокат навчальний фільм? А якщо так, то який саме?

— Чи ви вже вирішили, що замовите? — заатакував нас офіціант з уважним лицем, оздобленим нещирою усмішкою.

— Ти вирішила? — запитав Данієль.

— Можеш замовити за мене, — бовкнула я, жужмлячи лляну серветку, що лежала на моїх колінах.

Данієль усміхнувся до офіціанта.

— Покоління, виховане на «фаст-фуді».

— Я терпіти не можу гамбургерів, — сказала я, але офіціант, вочевидь, мені не повірив. — Просто не люблю, не люблю оце все…

— Розумію, — обірвав мене Данієль, не уточнюючи, що саме він розуміє.

— Просто я незручно почуваюся, коли мене обслуговують інші. Знаю, що їм за це платять, але… — затнулась я. — Не люблю, коли хтось підставляє мені попід ніс повну тарілку, наливає води до склянки. Наче я не ладна зробити це сама. Мені здається, що незабаром з’являться кнайпи, у яких офіціанти годуватимуть відвідувачів із ложечки.

— Ти звикнеш, — сказав Данієль із поблажливим усміхом бувальця й гурмана.

— Це елемент гри в асистента кафедри?

— Що? — не