Ізабелла Сова - Терпкість вишні

«художку», — сказала я. — А поза тим хімічний гурток, уроки іспанської, курси для вдосконалення англійської і басейн.

— Найгірше, — зітхнув Мілош, — що ми вже завжди будемо так гарувати. Відпочинемо тільки на пенсії. Боже, як я хочу бути старим, як мій дідусь. Жити в лісі, мати сімдесят років і все глибоко в дупі.

— Час пролетить непомітно, — спробувала я його втішити.

— Знаю, і швидше, ніж мені здається. Так каже тато. Тому вони на пару з мамою заповнюють мій час незліченними заняттями. Щоб я встиг навчитися усіх важливих речей.

* * *

— Важливих для кого? — запитав Ірек, знімаючи кожух із комп’ютера.

— Гарне питання.

— А з іншого боку, — додав Ірек, — цей малий виглядає на спритне дитисько. Мабуть, він чудово усвідомлює свою ситуацію. Тільки от не знаю, чи це привід для втіхи.

— Трохи усвідомлює, — визнала я, — а трохи корчить із себе старшого, ніж є насправді. Як усі діти амбітних батьків. Йому десять років, а він розмовляє, як дорослий.

— А потім такий прорипить піввіку, зробить татуювання, натягне обтислі джинси і вдаватиме пересиченого підлітка. Тільки от без навичок у нього це буде кепсько виходити.

— Що ти, Іреку, — втрутився Травка. — Саме так виглядають ті, хто задовго тренувався, наприклад мій старий.

* * *

Цікаво, яким буде колись Данієль. Наразі він анітрохи не нагадує пересиченого підлітка. Одразу видно, що він займається чимось поважним. Жодних обтріпаних джинсів, тільки краватка, сірий піджак, дротяні окуляри й портфель. Я запитала, чи він завжди так одягався.

— Коли я був студентом, то носив звичайний одяг, — зізнався він. — Але коли став асистентом кафедри, наймолодшим на факультеті, то змінив стиль. Став одягатися як асистент. І грав роль асистента. Зрештою, в цьому немає нічого дивного. Чимало молодих людей грає.

— Грає? — здивовано запитала я. Мені завжди здавалося, що молоді люди нічого не вдають. Що вони щирі, спонтанні, часом нахабні. І тільки потім починають щось розігрувати і вдавати.

— Це не ваша провина, що ви граєте. Молода людина не є сформованою, а життя кидає її у сформований світ, де вона мусить поводитись, як уповні сформована особа. Що вона тоді робить? Користає з готових взірців та схем і просто грає. Солдата, вчителя чи асистента.

* * *

— Курт Воннеґут висловився дотепніше, — озвалася Мілька, коли я переповіла їй Данієлеві роздуми. — Коли його запитали, звідки він знає, як поводитися на війні, відповів: «Я наслідував героїв воєнних фільмів». А з іншого боку, той Данієль, схоже, полюбляє Кундеру.

Жіночий день

— Ви знаєте, що ми більше не потребуємо вас, чоловіків, — порушила сталу тему Марія. Свою улюблену, відколи побачила гуру в обіймах іншої.

— Знаємо, ти вже тиждень про це триндиш, — відказав Єндрек, розвалюючись на матраці в Травчиній кімнаті, де ми вже впродовж години святкували наш день.

— Але тепер це вже насправжки. Незабаром ми зможемо самі розмножуватися… і ви зникнете. Ви, нікому не потрібні особи чоловічої статі.

— Вражаюча картина, — здригнувся Травка. — Перестане існувати оргазм, розкутість, індивідуалізм.

— Зате будуть розкіш, радість та екстаз, — зауважила Вікторія.

— А також заздрощі й гангрена, — кинув Єндрек.

— Але принаймні не буде тиску, расизму й бардаку, — озвалась я, розкачуючи на столі «пальчики» з маком.

— І порядку теж не буде! — гукнув із іншої кімнати Ірек.

— Зате будуть свобода, вільність і велика забава, — парирувала Мілька.

— І що це за забава без алкоголю? — присадив її Єндрек.

— Зате з травкою, — скромно зауважив Травка.

— Із гарною музикою, — додала Вікі. — І ще будуть кохання, взаємність…

— А також зрада, — зітхнула Марія.

— Але без мук, — потішив її Травка. — Тобто спокій у широкому розумінні цього слова.

— І передусім без чоловіків, — нагадала йому Марія. — Ви вже відчуваєте повів проминання?

— Я відчуваю тільки протяг, — сказав Єндрек. — А може, це і є той повів? Капець.

— Гей, тільки без паніки, панове! — гукнув Ірек. — Ми вже живемо на світі. А хіба переказування своєї порції генів це і справді така розвага?

— Для декого це, здається, сенс життя, — сказала Мілена.

— Це нам намагаються впарити деякі діячі руху «prolife», але, мабуть, безрезультатно, судячи зі спаду народжуваності в Польщі.

— Нехай собі падає, — озвавсь Ірек. — Буде більше вільних хат.

— Тільки от хто нами заопікується в старості? — зажуривсь Єндрек.

— Як це хто? — відповіла Мілена. — Вишукані андроїди.

Середина березня

Я саме писала чергову ідіотську курсову з основ одурманювання натовпу, коли до кухні-лазнички вторгнулася збуджена Марія. А за нею чимчикувала Вікторія, тягнучи сітку із замороженою піцою й бляшанками кукурудзи.

— Ти знаєш, що трапилося? — почала Марія, нервово бавлячись своїм мідним кулоном.

— Ой, Марисю, ти робиш великий шум з інциденту, який не вартий і п’яти хвилин уваги, — намагалася вгамувати її Вікторія.

— Ми сиділи собі на Плянтах — я і Вікторія — й чекали на Мілену, а тут до нас підійшов елегантно одягнений чоловік із білим шаликом. Представився, дав нам свої візитівки і сказав, що шукає дівчину для вистави про Попелюшку.

— Марія зразу втягнула живіт, демонструючи свої повітряні подушки, — повідомила Вікторія.

— Ну то певно. Треба вміти себе подати, — кинула Марія. — Тільки от, на жаль, цей чоловік поклав око на Вікторію. Сказав, що саме так уявляє собі злиденну Попелюшку, а як колишній візажист знає, що з таким личком можна творити чудеса.

— Тобто Попелюшку на балу, після дотику чарівної палички доброї феї. Фантастика, — дошкульно ствердила Вікторія. — Я ні про що інше й не мрію.

— Ти могла б зіграти головну роль у виставі! — психонула Марія. — І то у виставі, яку записували б для телебачення!

— Ну та й що? — Вікторія спокійно розпаковувала покупки.

— Ну і ти могла прославитися. Познайомитись із суперлюдьми.

— Я вже знайома із суперлюдьми.

— Зав’язати цінні контакти та здобути досвід, я маю далі перераховувати? — крикнула Марія. — А ця ідіотка сказала, що її це не цікавить? Віриш?

— Мене це дійсно не цікавить, — підтвердила Вікторія.

— Як можна знехтувати таким шансом?

— Нормально. Тобі, напевно, важко в це повірити, але не кожна хоче стати славетною акторкою чи моделькою.

— Люди борються й за менші ролі. Вбивають заради них. А ти? Ти пасивна, як герої книжок Маркеса! Ті також покірливо сприймають усе, що принесе їм доля. «Зрада — це зрада, вмерло у мене п’ятеро дітей, нічого не вдієш».

— Слухай, Марисю. Я вважаю, що якби я була пасивна, то пристала б на пропозицію цього чувака. А я поводилася активно, відкидаючи те, що впало мені з неба.

— А справді, чому ти відмовилася? — запитала я, здивована, либонь, не менше, ніж Марія.

— Я могла б сказати, що мені