Жоржі Амаду - Капітани піску

ми потрібні? Тільки злодій, тільки злодій… — Його голос тремтів, тепер він кричав з ненавистю.

Педро Куля кивнув головою на знак згоди і опустив руку, картка впала в канаву Зараз вони вже не сміялися, вже посмутніли, хоч день був веселий, світило сонце і ранок був наче картина, намальована художником з академії Бель-Артес.

Робітники йшли на працю після вбогого обіду. Оце й було все, що вони бачили, все, що вони бачили у цьому чудовому полудні.

Біла віспа

Омолу наслала на місто чорну віспу. Але там, у Верхньому місті, багатії зробили собі щеплення, а Омолу була богиня з африканської пущі, про вакцину вона нічого не відала. І віспа спустилася в місто бідняків і повкладала в ліжка хворих людей, обкиданих виразками. Тоді прийшли люди з лікарень, вони засовували хворих у мішки й відвозили їх до далекого лазарету. Жінки плакали, бо знали, що ці хворі ніколи вже не вернуться.

Омолу наслала чорну віспу на Верхнє місто, на місто багатіїв. Про вакцину Омолу нічого не знала. Це була богиня з африканської пущі — що вона могла відати про вакцину й наукові методи лікування? Але оскільки віспу вже було випущено на волю (а це була страшна чорна віспа), Омолу довелося дозволити їй спуститися в місто бідняків. Якщо вона її вже випустила, треба було дати їй зробити своє діло. А що Омолу стало шкода своїх бідолашних діток, то вона забрала силу в чорної віспи, обернула її в дурну білу віспу, майже кір. Однак люди з лікарень приходили й забирали хворих до лазарету. Там сім'ї не могли їх провідувати, вони там не мали нікого. Їх відвідував тільки лікар. Вони там помирали, і ніхто про це не знав. А коли кому-небудь щастило вернутися, то на нього дивились, як на воскреслого. Газети писали про пошесть віспи, про необхідність вакцинації. Кандомбле гриміли день і ніч на честь Омолу, щоб утишити її лють. Святий отець з Алто до Абакаші, улюбленець Омолу, вишив білого шовкового рушника з блискітками, щоб принести в дарунок Омолу і пом'якшити її гнів. Та Омолу не захотіла прийняти його, Омолу боролася проти вакцини.

У хижках бідняків плакали жінки. Вони боялися віспи, боялися лазарету.

Алміро був перший з капітанів піску, кого вразила віспа. Якось увечері негреня Задирака прийшло до нього в куток, і Алміро раптом сказав:

— У мене страшенно свербить усе тіло.

Він показав Задираці свої руки, вкриті пухирями.

— Здається, в мене лихоманка.

Задирака був відважним негреням, уся банда знала це. Що ж до віспи, хвороби Омолу, то він страшенно боявся її. Тут йому передався страх багатьох поколінь африканців. І він зразу зчинив крик:

— В Алміро віспа… Хлопці, Алміро заразився віспою.

Хлопці почали підводитись і боязко відступати далі від того місця, де лежав Алміро. Той ударився в плач. Педро Куля ще не прийшов. Не було й Професора, Кота, Жоана Здоровила. Виходило, що головним лишався Безногий. Останній час він тримався осторонь, ні з ким не розмовляв. Насміхався над кожним зустрічним і з будь-якого приводу ліз битися. Боявся він тільки Педро Кулі. Тичка молився за Безногого більше, ніж за когось іншого, думаючи іноді, що в того вселився сатана. Падре Жозе Педро ставився до нього терпляче, але Безногий цурався і його. Він не хотів знатися ні з ким, і будь-яка розмова, в яку він втручався, закінчувалася бійкою.

Коли прийшов Безногий, усі повідступали. Його боялися так само, як віспи. Безногий завів собі в ці дні собаку. Цим собакою він тільки тепер і займався. Спершу, коли зголоднілий пес з'явився на складі, Безногий знущався з нього як міг. Але скінчилося тим, що він приголубив його і взяв до себе. Тепер він жив лише для собаки. Тому він вернувся тільки для того, щоб віднести пса далі від Алміро. Потім знов підійшов до хлопців. Вони оточили Алміро, показуючи на пухирі, що з'явилися на грудях у хлопчика.

Своїм гугнявим голосом Безногий сказав Задираці:

— Тепер такі пухирі обкидають і твоє грішне тіло, дурний негритосе, щоб знав, як спілкуватися зі своїм дружком.

Задирака злякано витріщився на нього. Потім Безногий звернувся до всіх, показуючи пальцем на Алміро:

— Ніхто не повинен заразитися віспою через одного йолопа.

Усі втупились у хворого, чекаючи його відповіді. Алміро тільки схлипував, затуливши обличчя долонями. Безногий вів далі:

— Він піде звідси зараз же. Хай санітарна машина забере його на вулиці й відвезе до ізолятора.

— Ні, ні! — заревів Алміро.

— Підеш без балачок, — погрозливо заявив Безногий, — Не викликати ж нам сюди машину, щоб уся поліція дізналася, де ми живемо. Ти підеш по-доброму, або ми тебе викинемо. Забирай свої манатки. Йди хоч у пекло, але не розводь тут своєї віспи. Не заражай людей.

Алміро закричав, і його ридання розносилися по цілому складу. Негр Задирака тремтів, Тичка волав, що це божа кара за їхні гріхи. Решта не знали, що робити. Безногий збирався вдатися до сили. Тичка зняв зі стіни образок богородиці.

— Помолімося, бо це кара божа за наші гріхи. Ми багато грішимо, бог нас карає. Давайте покаємося… — Його голос лунав, наче скарга, наче тихе благання помсти.

Хлопці поскладали побожно руки, Тичка почав читати «Отче наш». Але Безногий відштовхнув його:

— Годі тобі, пономарю!

Тичка став молитися тихим голосом, усе ще тримаючи в руках святий образок. Усе це являло дивну картину. В глибині складу Алміро схлипував і відмовлявся йти. Тичка молився. Решта стояли ні в сих ні в тих. Задирака трясся від страху, гадаючи, що заразився.

— Хлопці, — знов озвався Безногий, — якщо він не захоче піти добром, ми викинемо його силоміць. Інакше всі ми поздихаємо від віспи, геть усі! Ви що, не розумієте, йолопи? Викинемо його зараз на вулицю, хай його там підберуть і відвезуть до ізолятора.

— Ні, ні! — зарепетував Алміро. — Ради бога, не треба.

— Це — кара, — пробурмотів Тичка.

— Заткнись, байстрюк! — визвірився Безногий і правив своє: — Виженемо його силоміць, хлопці, якщо він не хоче піти по-доброму.

Ватага все ще стояла в нерішучості, і він підійшов до Алміро й замахнувся ногою, щоб дати йому стусана.

— Ну, вшивайся звідси, зараза!

Алміро зіщулився.

— Ні. Ти не можеш зробити цього. Зачекай, поки прийде Куля.

— Це — кара… Це — кара, — белькотів Тичка, і це белькотіння ще більше роздратувало Безногого. Він дав стусана Алміро.

— Геть звідси, зараза!

Але в цю мить чиясь рука відкинула його назад. Кангасейро став між Безногим та Алміро. Мулат тримав у