Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

– Вийде, – Наталка їй. – Люська балетом займалась, у неї вийде.

– От спробуймо, – Люська розходилася. – Дивіться, тут стануть Вовка, Вітька і Генка – ось так, трохи присядьте. А сюди їм Юрко й Митько ноги поставлять.

– Я не можу, – Митько каже. – Я стілець несу.

– Ну, то хай Толик. О! Чудово! А я нагору – дивіться! А дівчатка отак, півколом.

– Справді, ніби непогано, – погодилась Ірина Василівна. – Ану, спочатку…

– Та-ра-ра, – заспівав Славко, ми вийшли на галяву і прокрутили все від початку до кінця.

– Не вистачає, звичайно, чіткості й злагодженості, – сказала вожата, – але маємо ще п’ять днів попереду.

П’ять днів ми ходили в ліс і там співали, і всім це дуже подобалося.

Настав день огляду.

– Знаєш що, – каже мені перед самим початком Митько, – понеси за мене стілець.

– Так у тебе ж усе відпрацьовано, а я й не знаю, коли той стілець Славкові підсовувати.

– То що, довго навчитися? Славко йде першим, ти трохи ззаду. Як усі проспівають «Ми зростаємо дружними», ти робиш крок убік і трохи вперед і ставиш стілець, а він на нього сідає. Одночасно з пірамідою. Зрозумів?

– Зрозумів. А ти?

– А я? – Митько засміявся. – Пам’ятаєш, Ірина Василівна сказала, що важко щось цікаве придумати. Так я вже придумав. І зовсім не важко. Е-ле-мен-тар-но! Пригадуєш, на відкритті табору хлопці із старшого загону салют влаштовували з ракет, – знизу за мотузочку треба смикати? Так я одну таку ракету виміняв у хлопця. Уявляєш? Га?

У цей час заграла музика, і я побачив, що огляд уже почався. Наймолодший, перший загін, саме співав пісню про чайку, яка махає крилами. При цьому вони робили руками такі рухи, мовби хотіли полетіти. Потім у деяких, мабуть, руки заболіли, і вони їх поопускали, а деякі продовжували махати. Коли ті теж притомилися, то перші, відпочивши, починали махати знов із таким виглядом, ніби ось-ось помруть.

– Сміхота, – сказав Юрко. – Хіба це можна порівняти з нашою пірамідою?

Митько тільки крекнув, і я зрозумів: він ледве стримується, щоб не додати й собі щось.

Та от підійшла наша черга. Митько метнувсь у сторону і повернувся з ракетою під сорочкою. Я відчув, що все це скінчиться, певно, трохи не так, як заплановано Митьком, але нічого не сказав. Загін тим часом уже вийшов на середину майданчика і повернувся обличчям до журі – начальника табору, старшої вожатої і лікаря.

– Три-чотири, – прошепотіла Ірина Василівна, і Славко взяв перший акорд.

Ми зростаємо дружними, —

чітко почали ми, але в цей час за нашими спинами щось голосно бахнуло і, зашипівши, полетіло вгору. Я побачив, як здригнулося журі і як видовжилось обличчя у нашої вожатої. Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові за волосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика, Толик вхопився за ніс правицею, що нею підтримував Люську, і вони всі втрьох упали додолу, підминаючи під себе хлопців, які стояли внизу.

На мить запанувала непередбачена тиша, але акордеон грав далі, тож усі хоч і з запізненням, але завзято підхопили:

Сміливими і мужніми…

Потім я згадав про Славка і поглянув туди, де мав стояти наш музика. Славко лежав на піску горілиць і, втупивши погляд у небо, зосереджено грав.

Я зрозумів, що хлопець лежить через мене: адже він, як завжди, сів, не обертаючись, на стілець, якого я забув йому підсунути. Подумки картаючи себе за забудькуватість, я ледь ворушив губами і дивився на Славка, коли почув крики: «Пожежа! Пожежа!»

Всі побігли за кухню, де щось диміло, але побачили: ми там уже не потрібні. Просто то догорала ракета, щойно запущена Митьком, а від неї зайнялося якесь сміття. Наш кухар уже загасив вогонь, виливши на нього відро води, і ми всі повернулися на майданчик.

Славко так і лежав на тому ж самому місці і все грав і грав. Я допоміг йому підвестись, посадив на стілець, і наш загін заспівав пісню ще раз, уже без піраміди.

Та дарма: нам усе одно присудили останнє місце. Але що нас вразило, так це те, що Славкові, цьому тюхтію, боягузу і скиглію, дали спеціальний приз, – за те, що не розгубився, бо грав лежачи, і за мужність, бо не піддавсь паніці, коли загорілося сміття.

А Славко ж сам мені потім зізнався, що не міг встати, бо його придавило акордеоном, і він ніяк, ну просто ніяк не в силі був з-під того акордеона вибратись.

Ловись, рибко!

Не минуло й тижня, як у таборі проводився конкурс пісні, а вже на дверях їдальні висіло оголошення:

УВАГА!

Завтра після сніданку

відбудеться змагання на звання

КРАЩОГО РИБАЛКИ ТАБОРУ

Запис у Сергія Анатолійовича

Митькові це оголошення дуже сподобалось. Він аж підстрибнув од радості.

– Оце я розумію, – каже. – На кращого рибалку табору! От де себе можна проявити!

– А ти збираєшся взяти участь?

– Аякже! Я змалечку рибалю. І так, і на мормишку, і на донку, і на спінінг. Так що, як хто й отримає перше місце, то тільки я.

– Авжеж, тільки я тебе щось жодного разу з вудкою не бачив.

– Тому що я рибу вудити рано-рано ходжу. Аж ніч іще. Навіть вечір.

– Тоді звичайно. Але…

Але тут із дверей вискочила Ірина Василівна й затягла нас у їдальню.

– Коли ви вже слухатись будете! – каже. – Всі вже їдять давно.

– А вудочки де брать? – ми в неї питаємо.

– Та у Сергія Анатолійовича.

Сергій Анатолійович сидів у будиночку, де складено весь спортивний інвентар. Нас побачив – посмутнішав трохи:

– Вам що?

– Нам вудочки.

– Ех, а я сподівався, що хоч там вас не буде.

Вибрали ми вудочки, крокуємо до свого намету, а навстріч Славко. І зразу ж заскиглив:

– Ну от… Ви вже, а я ще ні… І не скаже ніхто… Товариші називається… Ну й люди.

– Ти про що це?

– Про вудочки. Ви вже взяли…

– І ти теж ловитимеш?

– А що, я гірший? Що, тільки вам можна? Я теж хочу!

– Ой, держіть мене втрьох! – Митько сміється. – Мало тобі призу за пісню? Ще й за рибу хочеш? Та ти ж вудлище в руках не втримаєш! Вийди краще на берег та гами свої на акордеоні заграй – зразу вся риба догори животами спливе.

– От я скажу, які ви… – запхикав Славко й пішов геть.

Ми поклали вудки в наметі, виходимо, аж тут і акордеоніст наш повертається. Глянув на його вудку… Здоровенна! Грузило як кулак, гачок –