Люко Дашвар - Покров

відчула себе маленькою ображеною дитиною. А Ярко був старшим. Значно старшим.

— Ти — назавжди, — мовив. — Майдан мине, а ти… ніколи, — замовк.

Мар’яна глянула на Ярка, як на божевільного.

— Ти сам віриш у те, що ми — на все життя?

— Так.

— А я — ні!

— Чому?

— А я забобонна! От зустрінемо Новий рік разом, тоді повірю… що цілий рік з тобою буду. Чи ще довше…

— Ми зустрічатимемо разом кожен Новий рік, — пообіцяв Ярко низьким хриплуватим голосом. — І цей…

До 31 грудня 2013-го — три дні, у кишені шість тисяч гривень без копійок. В інші часи Мар’яна би і за півгодини їх спустила, та нині — все інакше, все по плану. Забула… Геть забула, що гроші чужі, що в агенцію не ходить, що в Дніпропетровську порожніє готельний номер, а Хотинський же перевірить… Та до біса! Буде так! 31-го зранку обійме божевільного Ярка, скаже: ти тільки мій. Усі поснули — друзі, вороги… Справи зникли, битви затихли — свято! Глянь-но, як я все підготувала: купила келихи тонкого скла, лляну скатертину, шампанського, кав’яру і сиров’яленої конини, бо то смачно. І мандарини. Усю кімнатку неодмінно має заполонити запах мандаринів. Карпатський ліжник накриє біле тонке простирадло, що його мати так вчасно напарила доньці, коли та до Хотинського переїжджала. Гарне простирадло, нове, ніким так і не прим’яте.

- І свічки! Свічок же не забути купити! — усе складала список закупів, одне ламало файну фантазію — у кімнатці Ярка, здається, ніколи не жив телевізор, і хоч Мар’яна тільки раділа, що тривожні теленовини з Майдану не відволікають її від новорічних клопотів — досить того, що Аніта з Федею бубонять! — та новорічна ніч без телевізора здавалася прикрим непорозумінням. А куранти? А загадати бажання?

— Телевізор куплю! — вирішила зопалу. — Здивую Ярка.

То різні речі: надумати здивувати когось і просто жити, викликаючи щире здивування людей. Ярко просто жив, дивуючи Мар’яну щохвилини. Уночі 27-го не пішов, грюкнувши дверима. «Дожену», — кинув Аврорі й Біджо, вклав Мар’яну на матрац, обійняв.

— Засинай… — шепотів на вухо. — У тебе такі прекрасні… такі трагічні юдейські очі… У них історія тисячоліть… Заплющуй очі — сни вже йдуть. Свіжі, нові…

— З мандаринами…

— З мандаринами, радістю… Спи…

«Сплю… Вже другу добу поспіль…» — подумала Мар’яна, засинаючи.

«…І просинатися не хочу!» — зранку наступного дня всілася на матраці, зажурилася: десять діб волі лишилося. Лише десять діб безпонтового лайфу на узбіччі, сказав би Хотинський, та Мар’яна згадала чомусь тата, вірші про одуховлені хати, у яких кожен жилець лишає свій слід назавжди…

Прискіпливо обдивилася кімнатку.

— Телевізор куплю! — прошепотіла.

Не гаючи часу, підхопилася, давай збиратися. Мобільний задзеленчав — Хотинський, Хотинський, знову…

— Не знайшла ще підзарядки, — косувала на телефон, вдягалася. — Не відповідатиму! — вирішила. Вимкнула телефон, аби не смикатися від кожного дзвінка, гайда в місто.

Гаванський міст на вітрі скреготів, як стара фіра, підганяв перехожих. Густі хмари прибили небо до землі, давили Мар’яні на плечі, сипали в очі колючим снігом. Бігла, мружилася — та хоч буревій! Добереться до найближчого супермаркету електроніки будь-що! І хто зупинить?!

— Мар’яно!

Завмерла, озирнулася: Ярко?…

Потомлений, блідий. Усміхався. Ішов Гаванським мостом до Мар’яни.

Зірвалася, заспішила назустріч. Обхопили одне одного, наче віки не бачилися.

— Мій ти… Мій…

— Це тобі, - Ярко дістав із кишені двійко помаранчевих мандаринів на гілочці із зеленим листям, поклав дівчині на долоню.

— Мандарини… — усміхнулася.

— Знак, — сказав Ярко, наче всі сумніви Мар’янині йому давно відомі. — Що сон — реальність, а реальність — сон, який варто змінити.

Мар’янине серце перекреслило філософські сентенції: хіба до них, коли Ярко ледь на ногах тримається?

— Ходімо додому…

— Вибач. Маю допомогти Біджо, у нього мама захворіла.

— Нащо ж вирвався?

— Мандарини…

Дідько! Мар’яна так і не перейшла того дня Гаванський міст. Повернулася до кімнатки зі знаком «фольксвагена» на дверях — спантеличена, розгублена. Не вписувався телевізор у кімнатку! Не вписувався в Ярків світ, куди вона занурилася по маківку: тут усе дивувало, ламало стереотипи і штампи, знищувало найменшу фальш, лишаючи цеглини вічних монументальних істин: Мужчина, Жінка, Кохання…

— Він божевільний, — вкотре повторила зі щирим захватом. І тільки одне невтримне жадання: от новорічна ніч, у ній Ярко, Мар’яна. До дідька телевізор, куранти… Хай не буде льняної скатертини, кав’яру, шампанського — бажання вже не змінити. Мар’яна дістане з гаманця іконку Богородиці, яку завжди носить із собою, аби гроші водилися, вибачиться перед Божою Матір’ю за те, що діставала її дурними проханнями, і присягнеться любити Ярка вічно… Певно, все те назавжди змінить її життя: викреслить Хотинського, викличе обурення матері, теплу посмішку тата, насмішкувату іронію колег по роботі, проте… агенція теж зникне з Мар’яниного майбуття, як справа, на яку не варто витрачати час, бо справи теж мають бути справжніми, як усе в житті. Як кохання…

— Не скажу Яркові все те зараз же! Витерплю до новорічної ночі! — карколомне рішення залило серце натхненням, і з усіх минулих фантазій тільки білі тонкі простирадла залишилися в планах на майбутнє.

Тридцять першого грудня 2013 року Мар’яна прокинулася від незвичного шуму в коридорі, затулила вуха подушками: тихіше, благаю! Вчора Ярко повернувся додому посеред білого дня, і Мар’яна таки потягла його до «Фуршету» по смаколики для новорічного столу. Світле піднесення зашкалювало — не звертали уваги на стурбованих покупців, пустували-дуріли: нюхали апельсини і яблука, мацали пухкі хліби, перебирали банки з оливками, роздивлялися різнобарвні тістечка…

— Давай звіримо смаки? — запропонувала Мар’яна. — Вибиратимемо вино окремо — кожен те, яке йому подобається.

— Окей, — кивнув Ярко, та за хвилину перетнулися біля стійки з грузинськими винами, обидвоє потягнулися до білого сухого «Мцване»!

— Насправді, «Мцване» — зелене вино, — розповідав Ярко. Сунули на Рибальський із повними пакетами, накупили всього до біса, і тільки коли Мар’яна намірилася розплатитися на касі, Ярко насторожився, глянув на неї здивовано. «Забувай, — сказав. — Ми ніколи не житимемо на твої гроші».

— Чому зелене? — Мар’яна крокувала поряд із Ярком — весела, натхненна, легка.

— Його роблять зі стиглого зеленого винограду в Кахетії, Біджо розповідав.

— Перевіримо, чи й справді зелене? — у кімнатці зі знаком «фольксвагена» на дверях усілися на матраці з вином, тільки Ярко на мить розчахнув вікно — вивісив синьо-жовте українське знамено, впустив холодне зимове повітря, — і, може, від того Мар’яна відчайдушно захотіла зігрітися: щоб вино венами, як кров, щоби Ярко вів долонею по скроні, вилиці…

То була дивна близькість — бурхлива пустотлива радість раптом випарувалася, звуки стихли, рухи стали обережними, плавними, і навіть відверті очі вже не горіли невтримним жаданням — затуманилися, не чіплялися за