Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

— Коли ж ви мене побачили?

— Через два роки.

— Як?

— Випадково. Це було пізно ввечері… на пасажирській платформі Терміналу Таґґарта.

Даґні розуміла — це така форма капітуляції. Він не хотів цього казати, і все ж мусив. Його слова були сповнені приглушеного напруження й опору. Він мусив говорити, оскільки повинен був подарувати самому собі та їй таку форму контакту.

— Ви були у вечірній сукні, з якої постійно сповзала накидка, — спершу я побачив тільки оголені плечі, спину і профіль. Здавалося, накидка от-от зіскочить, і ви залишитеся геть гола. А потім я зрозумів, що на вас — довга сукня кольору льоду, схожа на туніку грецької богині. Натомість ваше коротке волосся і владний профіль наголошували, що ви — американська жінка. На тій платформі ви здавалися зовсім не на своєму місці. Я уявляв вас не на платформі, а в такому місці, думка про яке ніколи раніше в мене не виникала. І раптом я таки переконався: ні, ваше місце тут, серед колій, кіптяви та балок, що саме це найвідповідніше місце і для єдвабної сукні, і для оголених плечей, і для вашого виразного обличчя — залізнична платформа, а не затишне помешкання. Ви здавалися втіленням розкоші, ви належали цьому місцю, що було джерелом вашої енергії. Здавалося, ви повертаєте багатство, звабу, екстравагантність і насолоду життям справжнім власникам, людям, які створили залізниці та фабрики. Ви були сповнені енергії, яка до вас поверталася, впевненості й розкоші, а я був перший, хто сформулював, чому саме ці два поняття нероздільні. І мені подумалося, що якби наше століття надало форми своїм справжнім богам, звівши пам’ятник, що символізує американську залізницю, то це була б ваша статуя… А потім я побачив, що ви робите, — і зрозумів, хто ви така. Ви віддавали накази трьом працівникам Термінала. Я не чув слів, але ваш голос лунав різко, чітко і впевнено. Я зрозумів: ви — Даґні Таґґарт. Підійшов ближче, досить близько, щоб розчути два речення. «Хто так сказав?» — запитав один із чоловіків. «Я сказала», — відповіли ви. Це було все, що я почув. І цього було достатньо.

— А далі?

Він повільно підняв очі й зустрівся з нею поглядом. Напруження обтяжило його голос і він залунав нижче, розмився й пом’якшав, водночас проступили нотки кепкування над власним відчаєм і мало не ніжність:

— Тоді я зрозумів, що необхідність покинути мій двигун — не найвища ціна, яку доведеться заплатити за страйк.

Даґні замислилась. Чия анонімна тінь серед усіх пасажирів, які пробігали повз неї — тінь ілюзорна, мов дим із паротяга, тінь непомічена — належала йому; чиє обличчя було обличчям Ґолта. Цікаво, як близько вона стояла від нього протягом бозна-якого часу.

— Чому ж ви не заговорили зі мною — тоді чи згодом?

— Чи пам’ятаєте ви, що саме робили в Терміналі того вечора?

— Я туманно пригадую вечір, коли мене викликали з якоїсь вечірки. Батька не було тоді в місті, а новий керівник Термінала припустився помилки і заблокував увесь рух у тунелях. Попередній керівник несподівано звільнився тижнем раніше.

— Це я змусив його звільнитися.

— Ясно…

Її голос затих, наче з нього випарувався звук, а повіки опустилися, мовби погасивши зір. Якби він тоді не вистояв, подумала Даґні, якби заявив про себе… Яка трагедія спіткала б їх тоді! Вона пригадала свої почуття, коли кричала, що застрелить руйнівника, щойно зустріне його…

Я б і справді його застрелила, думала Даґні не словами, а радше у формі якогось тремтіння й напруження в животі. Довідавшись про його роль, згодом я б його застрелила. А я б таки довідалась… І все ж вона здригнулась, оскільки все одно прагнула, щоб він наблизився. Вона не допускала цієї думки в свідомість, натомість дозволяла їй плавати в темному теплі тіла: «Я застрелила б його згодом, але спершу…»

Даґні підняла повіки. Вона знала, що її оголені думки він прочитує в її очах, а вона розуміє, що на думці в нього. Вона бачила його затуманений погляд, напружений рот, відчувала його страждання, а сама в цей час не могла опиратись екзальтованому бажанню завдавати йому болю, бачити цей біль, спостерігати за ним, відчувати, як він стає більший за його і її витривалість, — і лише після цього переплавити муку на безвихідь задоволення.

Ґолт підвівся, відірвавши від неї погляд. Його обличчя набуло спокійного і ясного виразу, немов раптом скинувши з себе всі емоції, оголивши свою чистоту, і Даґні не могла відповісти, що призвело до цього: зміна нахилу голови чи напруженість рис.

— Кожного, хто був потрібен вашій залізниці і кого вона втратила протягом останніх десяти років, — мовив Ґолт, — покинути вас спровокував я.

Його голос звучав пласко, однотонно, з блискучою рівною інтонацією бухгалтера, який нагадує нерозсудливому покупцеві, що ціна — це той абсолют, якого неможливо уникнути.

— Я витягнув із підмурівку «Таґґарт Трансконтиненталь» усі можливі опори і тепер, якщо ви вирішите повернутись, я спостерігатиму те, як будівля впаде на вашу голову.

Він обернувся, щоб вийти з кімнати. Даґні його зупинила. Його змусили завмерти не так її слова, як голос: низький, позбавлений емоцій, важкий, забарвлений глибоким відтінком, схожий на внутрішнє відлуння: він нагадував погрозу. Цей голос озвучував благання особи, яка досі зберігала в собі уявлення про честь, однак більше про неї не дбала:

— Ви хотіли б мене тут залишити, правда?

— Найдужче за все в світі.

— Ви можете мене залишити.

— Я знаю.

Його голос звучав так само, як і голос Даґні. Він зачекав, намагаючись опанувати себе. Заговорив знову низьким і ясним тоном, увиразнюючи усмішкою своє повне розуміння:

— Я хочу, щоб ви прийняли це місце. Яка користь мені від вашої фізичної присутності, якщо вона не буде наповнена сенсом? Саме через створення такої фальшивої реальності більшість людей самі себе дурять. Я на таке не здатний.

Він знову обернувся, щоб іти:

— Ви також не здатні. Добраніч, міс Таґґарт.

Ґолт зачинив двері до своєї спальні.

Даґні лежала на ліжку в темряві, неспроможна ні думати, ні спати. Її свідомість сповнював стогін і нестяма, віддзеркалюючи відчуття у м’язах; їхній характер, їхні мінливі відтінки скидалися на благальний плач, так добре їй знайомий, виражений не словами, а болем: нехай він прийде сюди, нехай увірветься, чорт би усе це взяв, мою залізницю і його страйк, усе, заради