Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

що все сталося несподівано. Я розумію, те, що я зробив наступного дня, було помилкою, але до того моменту я гадав, що роблю все якнайкраще і дію в межах своїх прав.

2

14 жовтня

Сьома ніч.

Весь час думаю про одне. Коли б вони тільки знали. Якби вони тільки знали.

Поділитись обуренням.

Тепер я намагаюся переповісти його оцьому блокнотові, який він приніс мені сьогодні вранці. Зробив ласку.

Спокійно.

У глибині душі я дедалі більше боюся. Спокій тільки поверховий.

Нічого огидного, ніяких сексуальних штучок. Але очі в нього навіжені. Сірі, з таким сірим розгубленим світлом. Почну з того, що стежила за ним увесь час. Гадала, що йдеться про секс, і відверталася тільки тоді, коли була певна, що він не кинеться на мене зі спини. І слухала. Я мала завжди точно знати, де він у моїй кімнаті.

Влада. Вона стала настільки реальною.

Я розумію, що атомна бомба — це погано. Але й бути такою слабкою тепер, виходить, теж погано.

Коли б я знала прийоми дзюдо. Могла б тоді змусити його благати пощади.

У цьому склепі так задушливо, стіни тиснуть, я прислухаюся, чи він не йде, коли пишу, думки в голові — як невдалі малюнки. Такі, що тільки порвати й викинути.

Тікати, тікати, тікати звідси.

Тільки про це я думаю.

Але дивна річ. Він чимось мене зачаровує. Він мені до глибини душі огидний, я його зневажаю, сил немає сидіти в цій кімнаті, усі мої глузд втрачають від переживань. Я просто відчуваю, як вони тривожаться.

Ну як же він міг у мене закохатися? Як можна закохатися в незнайому людину?

Він відчайдушно хоче мене потішити. Але божевільні, мабуть, такі і є. Вони не зі своєї волі такі, вони, напевне, десь так само жахаються, як і кожна людина, коли врешті вчинять щось страшне.

Тільки відучора чи, може, від позавчора я можу отак про нього говорити.

Уся дорога сюди в його фургоні була суцільним страхіттям. Нудило, і я боялася, що захлинуся під кляпом. Потім блювала. Думала, що він затягне мене в якісь хащі, зґвалтує, а тоді вб’є. Я була переконана, що так і буде, коли фургон зупинився, — тому, мене, мабуть, і знудило. Не тільки через цей кошмарний хлороформ. (Я весь час згадувала, як Пенні Лестер у шкільному гуртожитку розповідала про те, як її матір зґвалтували японці і вона лишилася живою. Я повторювала собі: не опирайся, не опирайся. Ще хтось там же, в «Ледімонті», казав, що для зґвалтування потрібно щонайменше двоє чоловіків. Якщо жінка дає себе зґвалтувати одному чоловікові, то вона сама цього хоче.) Я тепер розумію, що він діятиме не так. Знову вдасться до хлороформу чи щось у такому дусі. Але перший вечір пройшов із думкою «не опирайся, не опирайся».

Я була вдячна, що лишилася жива. Я страшенна боягузка, не хочу вмирати, так пристрасно люблю життя, ніколи раніше не думала, як сильно я хочу жити. Якщо я звідси вийду, то вже буду інакшою людиною.

Мені все одно, що він зробить. Головне — залишитися жити.

Те, що він міг би зробити, — речі лихі, про які краще навіть не говорити.

Усюди шукала чогось, що могло б стати зброєю, але тут нічого такого немає, навіть якби мені вистачило сили та вміння. Щоночі я приставляю до залізних дверей стілець на той випадок, якщо він спробує зайти так, щоб я не почула.

Мерзенний примітивний умивальник і все інше.

Величезні суцільні двері. Ані шпаринки для ключа. Зовсім нічого.

Тиша. Я зараз уже до неї хоч трохи звикла. Але це жахливо. Ані найменшого звуку. Від цього таке відчуття, що весь час чогось очікуєш.

Живу. Живу, якщо смерть можна назвати живою.

Колекція книжок про мистецтво. Я підрахувала, вони коштували майже п’ятдесят фунтів. Першого вечора мене раптом осяяло, що їх приготовано для мене. Що я, виявляється, не випадкова жертва.

Тут повний комод одягу — блузок, спідниць, суконь, кольорових панчіх, неймовірна колекція білизни у стилі «вікенд у Парижі», нічних сорочок. Видно, що вони всі приблизно мого розміру. Трохи завеликі, але він каже, що бачив мене в таких кольорах.

Усе в моєму житті здавалося чудовим. У ньому був Дж. П. Але й навіть це дивно. Хвилююче. Незвичайно.

А тут раптом оце.

Я трохи поспала, не вимикаючи світла, поверх постелі. Мені хотілося пити, але я боялася, що у воду щось підсипано. Я й досі побоююся, що він щось додає в їжу.

Сім днів тому. А здається, що минуло сім тижнів.

Коли він мене зупинив, вигляд у нього був такий схвильований і безневинний. Сказав, що збив машиною собаку. Я подумала: а раптом нашого Місті? Саме такого чоловіка якраз не станеш ні в чому підозрювати. Геть не схожий на маніяка.

Мене немовби занесло за край світу. Раптом виявилося, що у світу є край.

Щовечора я роблю щось таке, чого не робила багато років. Лежу і молюся. Навколішки не стаю, я знаю, що Бог зневажає тих, хто колінкує. Лежу і благаю його заспокоїти М, Т, і Мінні, і Кароліну, яка, мабуть, почувається такою винуватою, і всіх-всіх, навіть тих, кому б і не завадило постраждати за мене (чи взагалі хоч за кого-небудь). Як-от Пірс чи Антуанетта. Я прошу допомогти мені в цьому нещасті того, у чиїй владі перебуваю. Прошу його допомогти. Не допустити, щоб мене зґвалтували, мучили або вбили. Я благаю в нього світла.

Буквально, власне денного світла.

Немає сил перебувати в такій повній пітьмі. Він накупив мені нічників. Я зараз лягаю спати, ввімкнувши один біля себе. Раніше залишала верхнє світло.

Найгірша річ — прокидатися. Якусь мить лежу, і мені здається, що я вдома чи в Кароліни. А тоді на мене навалюється дійсність.

Не знаю, чи вірю я в Бога. Я відчайдушно молилася йому в машині, коли думала, що помру (це — доказ проти, немовби чую слова Дж. П.). Але від молитви легше.

Я вся якась розкидана. Не можу зосередитися. Думала про стільки речей, а зараз не можу зосередитися на одній.

Але це мене трохи заспокоює. Хоча й ілюзія. Це щось таке, як рахувати, скільки грошей на що витрачено. І скільки залишилося.

15 жовтня

Він не знав своїх батьків, його виховала тітка. Я її просто уявляю. Така суха жіночка з блідим обличчям, неприємними стиснутими губами, недобрими сірими очима, з чаюваннями, в бежевих капелюшках, які вийшли