Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

— Це — не акторство.

— Ой-ой-ой, ні, звичайно. Ти ніколи у своєму житті нічого не вдавала. Аякже.

— О Боже, ти не чоловік, якби ж ти був чоловіком.

— Повтори-но, — попросив я. Я за вечерею випив іще шампанського, я знайшов у Льюїсі крамничку, де його продавали маленькими пляшками, тож я не був налаштований на її дурощі.

— Я сказала, що ти не чоловік.

— Гаразд. Вилазь із ліжка. Давай, вставай. Далі командуватиму я.

З мене було досить, багато хто не витримав би значно раніше. Я підійшов і стягнув із неї ковдру, схопив її за руку, почав тягти, і вона стала опиратися, роздираючи мені обличчя.

— Добре, зараз я тобі покажу.

Мотузка була у мене в кишені, і після невеликої боротьби я зв’язав її, прив’язав їй кляп, а що вийшло туго, то вона сама винна. Я прив’язав її до ліжка на короткій мотузці і пішов по камеру і спалах. Звичайно, вона боролася, трусила головою, з очей у неї, як то кажуть, іскри сипалися, вона навіть намагалася повністю обм’якнути, але я її не відпускав. Я стягнув з неї одяг, і вона спочатку впиралася й не хотіла робити те, що я казав, але врешті я примусив її стояти і лежати так, як мені було треба (відмови я не сприймав). Тож свої фотографії я отримав. Я знімав її, поки в мене перегоріли всі лампи.

Я тут не винний. Звідки мені було знати, що їй гірше, ніж здавалося на вигляд? Вигляд у неї був просто застуджений.

Знімки я проявив і надрукував того ж вечора. Найкращі вийшли ті, на яких не було обличчя. Найкращі були ті, де вона стояла на високих підборах спиною до мене. Ліжко і зв’язані руки створювали, як то кажуть, цікавий мотив. Не можу сказати, щоб я був повністю задоволений тим, що вийшло.

Наступного дня вона була не в ліжку, коли я ввійшов, у халаті, наче на мене чекала. Далі вона зробила дивну річ: ступила крок уперед і на колінах поповзла до моїх ніг. Наче п’яна. Я бачив, обличчя в неї було дуже червоне; було видно, що вона плакала, що ввела себе в певний стан.

— Я жахливо хвора. У мене запалення легенів. Чи плеврит. Ти маєш викликати лікаря.

Я їй:

— Встань і повертайся в ліжко.

І пішов по каву для неї.

Коли я повернувся, то сказав:

— Ти ж знаєш, що не хвора: якби то було запалення легенів, ти б і не вставала.

— Я задихаюся вночі. У мене ось тут болить, мені доводиться лежати тільки на лівому боці. Будь ласка, виміряй мені температуру. Подивися, яка вона.

Ну я виміряв, температура була тридцять дев’ять градусів, але ж є способи штучно підвищувати температуру.

— Тут немає чим дихати.

— Тут повно повітря, — заперечив я. Вона сама винна, що раніше вдавалася до такої гри.

У кожному разі, я поїхав до Льюїса в аптеку, і там мені дали щось корисне для легенів, особливі таблетки проти грипу й інгалятор. Усе це вона взяла, коли я їй дав. Вона спробувала з’їсти щось на вечерю, але не змогла, їй стало погано, вона змінилася на обличчі, і тут уперше в мене з’явилися підстави вважати, що з нею щось не гаразд. Обличчя в неї почервоніло, до нього на краплі поту налипло волосся, але це можна було підлаштувати.

Я прибрав нудоту, дав їй ліки і зібрався йти, але вона попросила мене сісти на ліжко, щоб їй не довелося голосно говорити.

— Ти гадаєш, я б стала з тобою розмовляти, коли б не була жахливо хвора? Після всього, що ти зробив?

— Ти сама напросилася.

— Ти маєш бачити, що я справді хвора.

— Це грип, — пояснив я. — Він у Льюїсі ходить.

— Це не грип. Це запалення легенів. Щось страшне. Я задихаюся.

— Усе буде добре, — пообіцяв я. — Оті жовті таблетки допоможуть. Аптекар сказав, то найкращі.

— Не викликати лікаря — це вбивство. Ти збираєшся мене вбити.

— Кажу тобі, з тобою все гаразд. То просто лихоманка, — запевнив я. Щойно вона знову завела мову про лікаря, як я почав щось підозрювати.

— Витреш мені обличчя рушником?

Дивно, я зробив те, що вона сказала, і вперше за багато днів мені стало її трохи шкода. То таки жіноча справа. Я хочу сказати, що то був такий момент, коли жінці потрібна інша жінка. Вона подякувала.

— Ну я пішов, — сказав я.

— Не йди. Я помру, — вона справді намагалася спіймати мене за руку.

— Не кажи дурниць.

— Ти маєш послухати, послухай, — раптом вона знову заплакала; я бачив, як очі в неї наповнюються сльозами і вона якось так перекочує голову туди-сюди по подушці. Тоді я вже відчував жаль до неї, тож я сів на ліжко, й дав їй носовичок, і сказав, що я б, звичайно, викликав лікаря, коли б вона була по-справжньому хвора. Я навіть сказав, що досі її люблю, вибачився перед нею і таке інше. Але сльози все одно наверталися їй на очі, здається, вона мене не слухала. Навіть коли я зауважив, що вона виглядає краще, ніж учора, що було не зовсім правдою.

Врешті вона заспокоїлася, трохи полежала з заплющеними очима, а тоді, коли я поворухнувся, сказала:

— Зробиш для мене одну річ?

— Яку? — спитав я.

— Ти посидиш тут унизу зі мною, відчинивши двері, щоб провітрилося?

Ну я погодився, ми вимкнули світло в кімнаті, ввімкнули його тільки зовні в підвалі, і вентилятор теж, і я доволі довго з нею посидів. Вона почала дихати якось так дивно, швидко, ніби щойно пробіглася вгору сходами, вона сказала, що задихається, кілька разів щось проговорила. Спочатку: «Будь ласка, не треба…», потім вимовила, здається, моє ім’я, але нечітко, ну я відчув, що вона заснула, і після того, як я звернувся до неї і вона не відповіла, пішов, замкнув двері, а тоді поставив будильник на ранню годину. Я подумав, що вона так легко задрімала, я не зрозумів. Я подумав, що це й на краще, що таблетки зроблять свою справу, і наступного ранку їй покращає, і найгірше буде позаду. Я подумав, що навіть добре, що вона захворіла, бо якби вона не лишилася там, почалася б купа старих проблем на новий лад.

Власне, я хочу сказати,