Люсі Хокінг - Джордж і таємний ключ до Всесвіту

— Оце я розумію! — відповів директор.— Добре, що ти прийшов! Один із суддів не зміг приїхати, то якраз будеш замість нього.

— Ой ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, — квапливо проказав Віздок. — Я переконаний, що ви зможете знайти кращу кандидатуру!

— Та що ти! — сказав директор. — Ліпшого за тебе не знайдеш! Ходи, Віздоку, сядеш поруч зі мною.

Віздок не мав іншого вибору, як скривившись поволіктися слідом за директором і сісти коло нього за столом, де чекали інші члени журі.

Джордж ще трохи постояв біля входу, поки нарешті побачив Енні — та йшла серед галасливої юрби дітлахів у синіх одностроях. Коли вона проходила повз нього, Джордж смикнув її за рукав і вихопив із потоку учнів, що вливався до актового залу.

— Нам треба йти!— прошепотів він їй на вухо.— Мерщій!

— Куди? — запитала Енні. — Куди нам треба йти?

— Твій тато впав у чорну діру, — сказав Джордж. — Іди за мною, ми мусимо його врятувати...

Розділ двадцять восьмий

Енні поквапилась коридором услід за Джорджем.

— Почекай, зупинись! — гукнула вона. — Куди ми йдемо?

— Ш-ш-ш-ш, — цитьнув на неї Джордж, озирнувшись. — Сюди!

Він повів Енні до бічних дверей, які вели на дорогу. Учням було суворо заборонено виходити через ті двері під час уроків. Якщо Джорджа та Енні піймають на гарячому — адже вони покидали школу без дозволу! — їм добряче дістанеться на горіхи. Ба більше: вони втратять свій єдиний шанс врятувати Космоса, а це означатиме, що чорна діра поглине Еріка назавжди. Отож треба якомога швидше вибиратися зі школи!

Вони напружено рушили звідси, вдаючи невимушеність і спокій, — наче мають дуже поважну причину йти у протилежному напрямку, ніж решта учнів. Здається, усе гаразд — на них ніхто не звертає уваги. До дверей уже було кілька кроків, коли Джордж побачив, що до них наближається хтось з учителів. Хлопець схрестив пальці — хоч би він нас не побачив! — але даремно.

— Джордже, — сказав учитель, — а куди це ви зібрались?

— Ем-м-м, ми... ми просто... м-м-м, — він затнувся, геть чисто розгубившись.

— Я забула в кишені куртки одну роздруківку для своєї презентації, — виразно відповіла Енні. — І мій вчитель попросив цього хлопця показати мені, де гардероб.

— Ага, ну тоді йдіть, — пропустив їх учитель. Він провів поглядом Джорджа з Енні, поки ті не зайшли до гардероба. Визирнувши в коридор, вони побачили, що вчитель досі там стоїть, охороняючи вихід зі школи. До актового залу зайшли останні учні, які відстали від своїх груп, — конкурс мав розпочатися з хвилини на хвилину.

— От халепа, — сказав Джордж, обернувшись до Енні. — Через ті двері ми не вийдемо.

Вони роззирнулись довкола й побачили над рядами вішалок високе, вузьке, подовгасте вікно.

— Думаєш, ми туди протиснемось? — запитав Джордж Енні.

— Це, певно, єдиний вихід, еге ж? — відповіла вона, дивлячись угору.

Джордж похмуро кивнув.

— Що ж, доведеться якось пролізти, — рішуче сказала Енні. — Я не дозволю чорній дірі зжерти мого татуся, нізащо не дозволю!

З того, як Енні скривилась, Джордж зрозумів, що вона з усіх сил стримує сльози. Чи правильно він вчинив, коли зізнався їй в усьому? Може, варто було спробувати врятувати Еріка самотужки? Та вже надто пізно про таке думати. Енні поруч із ним, і треба рухатись уперед.

— Пішли, — швидко сказав він. — Я допоможу тобі вилізти.

Він підсадив її — Енні натисла клямку, відчинила вікно й прослизнула крізь вузьку щілину. І, тихенько пискнувши, зникла з очей. Джордж ухопився за виступ на стіні, підтягнувся й спробував і собі протиснутися крізь вікно, але він був не такий тендітний, як Енні, і це йому не вдалося. Джордж проліз наполовину — і ні туди ні сюди! Він застряг: одна половина тіла звисала з вікна, а друга — ніяк не хотіла вилазити з гардероба!

— Джордже! — простягнувши руку, Енні шарпнула його за ногу.

— Не тягни! — крикнув він, дуже обережно протискаючись крізь щілину.

Трохи пововтузившись, Джордж нарешті проліз крізь вузьке вікно й приземлився.

Підвівшись, він схопив Енні за руку.

— Побігли! — задихано сказав він. — Щоб ніхто нас не побачив!

Вони забігли за ріг і зупинились.

Джордж перевів подих.

— Енні... — почав, було, він, але та махнула, щоб Джордж замовк. Дівчинка витягнула мобільний телефон і кудись дзвонила.

— Мамо! — залепетала вона в слухавку. — Це терміново! ... Ні, зі мною все гаразд. ... Так, я в школі, куди ти мене сьогодні вранці завезла, але мені треба......Ні, мамо, я нічого не наробила!... Мамо, послухай, ну будь ласка! З татом дещо сталось, щось жахливе, і ми мусимо його врятувати.... Він вирушив у космос і загубився, треба його повернути назад.... Ти можеш приїхати по нас? Я стою зі своїм другом Джорджем недалеко коло школи. Але швидше, мамо, поспішай, ми не маємо часу.... Добре, бувай!

— Що сказала мама? — запитав Джордж.

— Вона запитала: «Коли вже твій тато перестане бавитися дурницями й поводитиметься, як дорослий?»

— І що вона мала на увазі? — спантеличено спитав Джордж.

— Не знаю, — відповіла Енні. — Дорослі вічно собі щось придумають.

— То вона приїде?

— Ага. Скоро буде на своїй Міні.

Так і сталося — за кілька хвилин біля них зупинилась невелика червона автівка з білими смужками. Вікно опустилось, звідти вистромила голову симпатична пані з довгим каштановим волоссям.

— Ну що там знову? — весело запитала вона. — Твій татуньо зі своїми пригодами! Ох, не знаю, не знаю. І чому ви двоє не в школі?

— Джордже, це моя мама. Мамо, це — Джордж, — сказала Енні, проігнорувавши мамине питання й відчиняючи задні двері авто. Вона нахилила переднє сидіння, щоб Джордж заліз усередину.

— Сідай ззаду, — сказала вона. — Але вважай, нічого не поламай.

На задньому сидінні було звалище: магнітофони, цимбали, трикутники, міні-арфи й малі барабани.