Хорхе Луїс Борхес - Вигадані історії

Ці одностайні анафеми вплинули на Рунеберґа, й він почасти переписав розкритиковану книжку і вніс деякі поправки у своє вчення. Він залишив суперникам теологічний терен і висунув непрямі аргументи морального порядку. Він визнав, що Ісус, «який мав у своєму розпорядженні значні ресурси, що їх надає Всемогутність», не потребував людини для того, щоб викупити гріхи всіх людей. Після цього він заперечив тим, котрі стверджують, що ми нічого не знаємо про непоясненного зрадника; ми знаємо, сказав він, що той був одним з апостолів, одним з обраних, яким було доручено проголошувати царство небесне, зцілювати хворих, очищати прокажених, воскрешати мертвих і виганяти демонів (Матвія, 10, 7-8; Луки, 9, 1). Чоловік, якого Спаситель так відзначив, заслуговує на те, щоб ми ліпше тлумачили його вчинки. Пояснювати його злочин жадібністю (як це роблять декотрі, посилаючись на Євангелію від Івана, розділ дванадцятий, вірш четвертий) означає приписати йому найбільш ниций стимул. Нільс Рунеберґ пропонує пояснювати цей учинок Юди стимулом протилежним — гіперболічним і майже безмежним аскетизмом. Аскет, задля звеличення слави Бога, оскверняє і умертвляє плоть; Юда зробив те саме зі своїм духом. Він відмовився від честі, добробуту, миру, від царства небесного — як інші, наділені менш героїчним духом, відмовляються від насолод[232]. З жахливою ясністю він наперед обміркував свої можливі гріхи. У перелюбі зазвичай беруть участь ніжність і самозречення; у вбивстві — хоробрість; у профанаціях і блюзнірстві — певний сатанинський запал. Юда обрав гріхи, не позначені жодним виявом доброчесності: зловживання довіри (Івана, 12, 6) і донос. Його вчинки були позначені грандіозним смиренням, він вважав себе недостойним прагнути до добра. Павло писав: «Хто хвалиться, нехай хвалиться Господом!» (Перше послання до Коринтян, 1, 31). Юда шукав для себе Пекла, бо йому було досить блаженства Господа. Він думав, що щастя, як і добро, є атрибутом божественним і люди не мусять самозванно претендувати на нього[233].

Багато постфактум виявили, що в перших творах Рунеберґа, які можна було певною мірою виправдати, вже читався екстравагантний Фінал і що «Den hemlige Fralsaren» — це таке собі спотворення або загострення проблем, описаних у книжці «Kristus och Judas». У кінці 1907 року Рунеберґ закінчив і переглянув рукопис; минуло майже два роки, перш ніж він віддав його до друку. У жовтні 1909 року книга з'явилася з передмовою (млявою майже до загадковості) данського гебраїста Еріка Ерфйорда і з таким підступним епіграфом: «Воно в світі було, і світ через Нього повстав, але світ не пізнав Його» (Івана, 1, 10). Загальну аргументацію, яка дається в книжці, не можна назвати складною, хоч висновки страхітливі. Бог, стверджує Нільс Рунеберґ, опустився до того, щоб стати людиною, бо хотів викупити людський рід; ми маємо всі підстави припускати, що обміркована ним жертва була досконалою, не ушкоджена й не заплямлена ніякими вадами. Обмежувати те, що сталося того вечора, агонією на хресті було б очевидним блюзнірством[234]. Твердження, що він був людиною і був неспроможний грішити, містить у собі суперечність: атрибути impeccabilitas[235] і humanitas[236] несумісні. Кемніц[237] припускає, що Спаситель міг відчувати втому, холод, розгубленість, голод і спрагу; треба також допустити, що він міг згрішити й занапастити себе. Знаменита цитата з Біблії: «Він виріс перед Ним, мов галузка, і мов корінь з сухої землі, не мав Він принади й не мав пишноти; <...> Він погорджений був, Його люди покинули, страдник, знайомий з хоробами...» (Ісая, 53, 2-3),— багатьма сприймається як передбачення розп'яття в годину його смерті; для деяких (наприклад, Ганса Лассена Мартенсена[238]) — це заперечення краси Христа, яку приписує йому народна традиція; для Рунеберґа — точне пророцтво не якогось одного моменту, а всього жорстокого майбутнього, яке чекає на Слово, що стало плоттю, як у часі, так і у вічності. Бог став людиною цілком і повністю, він став людиною аж до її підлоти, людиною аж до її мерзенності та падіння. Щоб спасти нас, він міг обрати будь-яку долю з тих, які виплітають складну мережу історії: міг стати Александром або Піфагором, або Рюриком, або Ісусом; але він обрав наймерзеннішу долю — він став Юдою.

Але марно книгарні Стокгольма та Лунда повідомляли про це відкриття. Ті, хто не вірує, сприйняли його апріорі як безглузду й занудну теологічну гру; теологи поставилися до нього з відвертим презирством. Рунеберґ відчув у цій вселенській байдужості майже чудесне підтвердження своєї ідеї. Бог наказав, щоб люди залишилися байдужими; Бог не захотів, щоб люди довідалися про його жахливу таємницю. Рунеберг дійшов висновку, що час для цього ще не настав. Він відчув, що на його голову обвалюються всі стародавні прокляття Господа; він згадав про Іллю й Мойсея, які на горі затуляли собі обличчя, щоб не бачити Бога; згадав Ісаю, який упав ниць, коли його очі побачили Того, чия слава наповнює землю; згадав Савла, чиї очі осліпли, коли він ішов у Дамаск; згадав рабина Симеона Бен Азаї[239], який побачив Рай і помер; згадав знаменитого чаклуна Джованні з Вітербо[240], який збожеволів, коли зміг побачити Трійцю; згадав мідрашім[241], які ненавидять нечестивців, що промовляють Шем Гамерфораш, Таємне Ім'я Бога. Чи не став і він винний у цьому таємничому злочині? Чи не вчинив він блюзнірство проти Святого Духа, за яке немає прощення (Матвій, 12, 31)? Валерій Соран помер, коли розголосив таємну назву Рима. Яка ж нескінченна кара чекає на нього за те, що він відкрив і розголосив жахливе й грізне ім'я Бога?

П'яний від безсоння та своїх запаморочливих міркувань, Нільс Рунеберг блукав вулицями Мальме, благаючи, щоб йому було даровано ласку розділити зі Спасителем Його страждання в Пеклі.

Він помер від розриву аневризми першого березня 1912 року. Єресіологи, певно, його згадуватимуть; він збагатив образ Сина, який здавався вичерпаним, новими характеристиками — характеристиками горя й нещастя.

1944 р.

Кінець

Рекабаррен, лежачи горілиць, розплющив очі й подивився на похилу стелю, сплетену з очерету. З іншої кімнати долинало бренькання гітари, мелодія була схожа на якийсь примітивний лабіринт, який нескінченно то скручувався, то розкручувався... Рекабаррен потроху повертався до реальності, до свого повсякденного буття, яке вже ніколи не зміниться на інше. Він без жалю подивився на своє велике непотрібне тіло, на просте вовняне пончо, яким були накриті його ноги. Зовні, за ґратками вікна, розстелялися