Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

мій братику, мій бідний, маленький, безвинний братику! – заголосила Нансі, обливаючись гіркими слізьми й з відчаєм трясучи в руках кошика й ключа. – Що сталося з ним, що з ним сталося! Куди вони його поділи! О, на бога, панове, скажіть, скажіть мені, де мій соколик, де мій братик рідний?

Проказавши ці слова, на превелику втіху своїх слухачів, так жалісно, що навіть слухати серце розривалось, Нансі замовкла, підморгнула товариству, з милою усмішкою уклонилася і зникла за дверима.

– О, це козир-дівка, мої діточки, – мовив старий, обертаючись до своїх молодих вихованців, і красномовно похитав головою, немов мовчки радячи їм наслідувати її блискучому прикладові.

– Вона робить шану жіноцтву, – стукнув по столі своїм величезним кулаком містер Сайкс. – П’ю за її здоров’я! І за те, щоб усі баби були такі, як вона!

Тим часом як ці й ще багато інших компліментів сипалися на голівку талановитої міс Нансі, вона сама йшла до поліції і, не вважаючи на певну полохливість, цілком природну для беззахисної соромливої дівчини, що не звикла ходити по місту сама, прийшла туди незабаром жива й здорова.

Вона підійшла до «холодної» із заднього двору, несміливо постукала ключем у двері й почала прислухатися, але ніхто не відповідав; вона кахикнула й знову наставила вухо, але все було тихо й на цей раз, тоді вона ніжним тихим голоском промовила: «Ноллі, Ноллі, коханий!»

У цій камері сидів лише одинокий в’язень – нещасний босий голодранець, якого злапали за те, що він грав на флейті; за цей злочин проти суспільства містер Фанг засудив його на місяць до Дому Поправи, дотепно зауваживши, що такі могутні легені доцільніше використувати на «млині», аніж переводити їх на музичний струмент.

В’язень нічого не відповів Нансі, бо тяжко побивався за своєю флейтою, сконфіскованою на користь держави під час арешту; отже Нансі перейшла до других дверей і знову постукала.

– Хто там? – стиха відгукнувся чийсь кволий голос.

– Чи нема тут у вас маленького хлопчика? – спитала Нансі, попереду гірко хлипнувши.

– Ні, боронь боже! – відповів в’язень.

Тут сидів другий арештант, безпритульний старезний дідок, злапаний за те, що не грав на флейті, тобто за те, що жебрав на вулиці й не заробляв собі на життя. У третій камері сидів чоловік, засуджений за те, що розносив на продаж бляшані мисочки без відповідного патента й заробляв таким чином собі на життя всупереч постанові Палати Гербової оплати.

Але ніхто з в’язнів не відгукнувся й не міг нічого сказати за Олівера, тому Нансі підійшла просто до гладкого тюремника в пасатому жилеті і з жалісними безнадійними приговорюваннями та скаргами (ще красномовнішими завдяки відповідній жестикуляції ключем і кошиком) запитала його про долю свого любого братика.

– У мене його нема, голубонько, – відповів їй добродушний дідусь.

– А де ж він тоді? – стурбовано простогнала дівчина.

– Та його ж забрав той джентльмен.

– Який джентльмен? Господи милосердний! Який джентльмен?

У відповідь на ці збентежені запити дідусь оповів глибоко засмученій сестрі, як Олівера притягли до в’язниці, як він зомлів перед суддею, як його виправдали завдяки одному свідкові, який бачив, що не Олівер, а інший хлопець вкрав хустину, і як його нарешті непритомного відвіз до себе сам позивач, – але де він жив, сторож гаразд сказати не міг, тільки чув, що кучерові звеліли їхати в напрямку до Пентонвілля.

У глибокому розпачі попленталася хисткою ходою безталанна сестра до воріт, але за брамою вона очевидячки оговталась, бо нараз пішла твердіше, а завернувши за ріг, прожогом побігла найзаплутанішими манівцями до житла старого.

Скоро почувши про наслідки розвідки Нансі, містер Сайкс свиснув на білого пса, одягнув капелюха й похапцем, не побажавши чесній компанії «доброго здоров’я», щоб не гаяти часу на зайві формальності, вийшов з кімнати.

– Ми мусимо дізнатись, де він є, голуб’ятка, ми мусимо його знайти будь-що-будь, – схвильовано говорив Феджін. – Ти, Чарлі, покрутися там і відкинь усі свої справи, поки не пронюхаєш чого-небудь про нього. Нансі, перепілочко моя, його треба знайти. Я вірю тобі й покладаюсь на тебе й на нашого на всі руки майстра Пронозу! Стійте! Стійте! – додав він, відчиняючи тремтячими руками шухляду: – Ось вам гроші, діточки мої. Сьогодні мого сліду тут не залишиться. Ви вже знатимете, де мене знайти. Не залишайтесь тут ані хвилини довше, ані хвилиноньки – ну, гайда!

З цими словами він випхав їх за поріг, двічі повернув ключа, засунув двері на клямку та на засув, витяг з таємної схованки скриньку, що її ненароком був угледів Олівер, і почав похапцем розтикати годинники й інші дорогоцінності по внутрішніх кишенях свого вбрання, – коли це щось стукнуло в двері; старий аж пополотнів.

– Хто там? – крикнув він пронизливим голосом.

– Я! – почувся крізь двері голос Пронози.

– Чого тобі?

– Нансі пита, чи заманювати його до тієї халупи? – спитав Проноза.

– Аякже, хай тільки злапає його, – одказав старий. – Розшукайте, розшукайте його будь-що-будь, ось і все, а там я вже знатиму, що робити, не турбуйтесь!

Хлопець відповів, що второпав, і побіг униз по сходах навздогін своїм товаришам.

– Досі він ще не виказав нас, – прошепотів старий, беручися знову до своєї роботи. – Хай тільки розпустить язика у своїх нових друзів, ми йому швидко пельку заткнемо.

Розділ XIV

Як жилося Оліверу у містера Броунлоу і віще пророцтво містера Грімвіга щодо Олівера у зв’язку з одним покладеним на нього дорученням

Після раптового викрику містера Броунлоу Олівер незабаром опритомнів; але й місіс Бедвін, і старий джентльмен обоє старанно уникали в дальшій розмові будь-яких натяків на портрет і взагалі на все, що могло б навести його думку на його минуле й майбутнє; вони жартували, сміялися і взагалі переходили з однієї легкої, безжурної теми на другу, аби тільки не хвилювати його.

Олівер ще не настільки вбився в силу, щоб снідати за загальним столом, але другого ранку, тільки-но переступивши поріг кімнати місіс Бедвін, він прикипів жадібним поглядом до стіни, де напередодні висів портрет, з надією побачити знову обличчя чарівної жінки. Та надія його не здійснилась: портрет десь ізник.

– Так, так, його вже нема, – пояснила місіс Бедвін, помітивши його напружений погляд.

– Я це бачу, пані; а чому його забрали? – спитав Олівер.

– Так звелів містер Броунлоу, серденько; він думає, що портрет тебе даремно схвилював і може зашкодити твоєму здоров’ю, – відповіла бабуся.

– О ні, о ні, він мене зовсім не схвилював, пані! – скрикнув Олівер. – Мені було так приємно дивитися на нього, мені здається, що я його просто полюбив.

– Гаразд, гаразд, – добродушно заспокоїла його старенька. – Ти ось