Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

само, як рослини та тварини, люди дали вихід додатковій енергії у сексуальному відтворюванні. Високі темпи народжуваности спричиняли швидке зростання нових поселень, аж поки був використаний кожен дюйм досяжної землі. Тоді почали зростати голод та хвороби, поки не зрівноважили родючість. Здобуток та споживання енергії досягли приблизного балансу. Деякі поселення на цьому застабілізувалися, завжди балансуючи на межі злиднів, у інших деякі відчайдухи вирішували знятися з місця. Вони могли йти десь годину до вільного (можливо, дещо гіршого) місця в тій самій долині чи на тій самій рівнині, а могли подолати важкий шлях у сотні миль у пошуках зелених пасовиськ, що про них вони десь чули. Вони могли навіть перетинати моря. Багато авантурників зазнавали провалу, дехто, змучений та зголоднілий, вертався додому з похнюпленою головою. Однак були й такі, що тріумфували. Населення зростало доти, доки смертність зрівнювалася з народжуваністю чи доки колонії засновували нові колонії.

Коли землероби приходили на нові землі, у більшості випадків виявлялося, що там вже живуть збирачі. Постає спокуса зобразити сцени на кшталт старих вестернів, із крадіжкою худоби, зніманням скальпів та стріляниною (коли обидві сторони мають луки та стріли), але реальність, напевне, була менш драматичною. Археологічні дослідження свідчать, що в усіх регіонах перші землероби здебільшого посідали ділянки, де не було місцевих збирачів — насамперед тому, що землі, найпридатніші до сівби та пошуку харчів, рідко перетиналися. Принаймні спочатку землероби та збирачі здебільшого ігнорували одні одних.

Звичайно, збиральництво зрештою зникло. Нині ви навряд чи знайдете мисливців чи збирачів на зманікюрених краєвидах Тоскани чи в передмістях Токіо. Землеробське населення швидко більшало, протягом лише кількох сторіч заповнювало найкращі землі, а тоді не лишалося іншого виходу, ніж посунутися на маргінальні (з їхнього погляду) території збирачів.

Є дві провідні теорії щодо того, що було далі. Згідно з першою, землероби зрештою зруйнували первісне заможне суспільство. Свою роль напевне зіграли хвороби. Через щурів, скупченість та життя в постійних поселеннях землероби напевне мали слабше здоров'я, ніж мисливці-збирачі. Однак не варто уявляти собі епідемії, подібні до тих, що забрали життя мільйонів корінних американців після 1492 року. Землеробів не відокремлював від мисливців-збирачів океан, вони мешкали на відстані лише кількох миль лісом і їхні хвороби не могли бути надто відмінними.

Але навіть без масових смертей вага чисел була вирішальною. Якщо збирачі вирішували битися, як це було на багатьох кордонах колоній в новіші часи, вони могли зруйнувати якісь поселення, але приходили нові й нові колоністи, ще і ще, й поглинали осередки спротиву. Збирачі могли піти в інше місце, але хоч як далеко вони йшли, приходили нові землероби, вирубали ліси й закладали нові поселення, аж поки, зрештою, збирачам не довелося податися до місць, що їх землероби просто не могли використовувати, як-от Сибір чи Сахара.

Згідно з другою теорією, нічого подібного не було, бо в більшості регіонів, показаних на рис. 2.4, перші землероби не були вихідцями чи імігрантами з Горбистих Схилів. Це були місцеві мисливці-збирачі, що самі переходили до осілого способу життя. Салінс зобразив осіле життя дуже непривабливим порівняно з первісним заможним суспільством, але, найвірогідніше, збирачам доводилося робити непростий вибір між двома способами життя. Землероб, що полишив свого плуга й пішов у мандри, навряд чи перетне межу й піде на територію збирачів. Він радше піде до селищ, де люди обробляють землю не так інтенсивно, як він (можливо, лише сапають свої поля, але не орють і не угноюють), потім до місць, де обробляння землі ще менш інтенсивне (можливо, випалювання лісних ділянок і культивування до появи бур'янів, потім перехід на нове місце), аж зрештою до людей, що покладаються лише на полювання та збирання плодів. У цій широкій контактній зоні вільно пересувалися ідеї, люди та мікроби.

Коли люди усвідомлювали, що сусіди з інтенсивнішими практиками вбивали дикі рослини та розганяли тварин, що від них залежав їхній спосіб життя, вони, замість нападати на цих вандалів чи тікати, могли вирішити приєднатися до загалу та інтенсифікувати свою культивацію землі. Замість відмовитися від пошуку харчів на користь обробляння землі, вони могли вирішити лише трохи менше часу приділяти збиранню рослин і трохи більше — вирощуванню. Пізніше вони могли постати перед вибором, чи почати виполювати бур'яни, потім — чи орати землю плугом, потім — чи угноювати, але все це — повторімо образ із попереднього розділу — низка дитячих кроків, замість одного великого стрибка, від первісного заможного суспільства до тяжкої праці, що від неї ламає спину, і хронічних хвороб. Загалом, крізь сотні років та тисячі миль тих, хто інтенсифікувався, більшало, а тих, хто дотримувався старого способу життя, меншало. Відтак землеробський "фронт" потихеньку повз уперед. Ніхто не обирав єрархію та тривалішу працю, жінки не тішилися артритом пальців ніг. Все це сталося з ними непомітно.

Хоч би скільки археологи викопували кам'яних знарядь, обгорілого зерна чи підвалин будинків, все одно вони ніколи не зможуть довести правильність жодної з цих теорій. І знову на допомогу (частково) приходить генетика. У 1970-і роки Лука Каваллі-Сфорца зі Стенфордського університету почав масове досліджування європейських груп крови та ядрової ДНК. Його гурт виявив послідовне спадання частотности генів від південного сходу до північного заходу (рис. 2.5), що добре узгіднюється з археологічними свідченнями щодо поширювання землеробства, показаними на рис. 2.4. Їхній висновок: нащадки мігрантів з західної Азії, що принесли до Європи землеробство, великою мірою заступили місцевих збирачів, виштовхуючи їх далі на північ та захід.

Археолог Колін Ренфрю вважає, що сценарій Каваллі-Сфорца підтверджує й лінгвістика. На його думку, перші землероби не лише замінили європейські гени на гени з південно-західної Азії, а й принесли з Горбистих Схилів індоєвропейські мови, що заступили корінні мови Європи й залишили лише поодинокі вкраплини давніх мов, як-от баскська. Драму виселення, що знищила первісне заможне суспільство, записано в тілах сучасних європейців. Її відгомін чути щоразу, як вони починають говорити.

Спочатку нові свідчення лише посилили наукові суперечки. Лінгвісти негайно заперечили Колінові Ренфрю, що сучасні європейські мови набагато сильніше відрізнялися б одна від одної, якби справді шість чи сім тисячоліть тому вони почали розходитися від прадавньої мови, а 1996 року оксфордський гурт на чолі з Браяном Сайксом кинув Каваллі-Сфорца виклик в царині генетики. На відміну від Каваллі-Сфорца, що вивчав ядрову ДНК, Сайкс досліджував ДНК мітохондрійну і, замість посування з південного сходу на північний захід, показаного на рис. 2.5, отримав картину надто безладну, щоб її показувати на карті. Він отримав шість груп генетичних ліній, що з них лише одну можна