Тарас Орлик - Данило Галицький

землю руську, від Галичини до Київщини і далі – до тих меж, де починалися тужливі північні болота Московії, жовті, хвилясті степи сходу і кримські солончаки. Луги на Русі були зелені, поля родючі, ліси тінисті, річки безмежні, як саме небо, що відбивається в них. І люди тут жили особливі. Може, не найрозумніші, не найсміливіші чи найгарніші або найпрацьовитіші. Але які цінують свободу, які вміють любити і бажають вчитися. Ось що хотіло затоптати, спалити, витравити Батиєве сонмище. Все те, що відрізняло руських людей від ординців. Зробити їх такими ж покірними, безсердечними, темними. Погасити світло. Напустити морок.

Зараз тільки невеликий загін руського князя протистояв цій тупій силі, що гнітить. І попереду був Тарас, на якого були спрямовані всі погляди.

Відстрибнувши від рук, які його ловили, він несподівано перекинувся через голову і опинився за спиною суперника. Той стрімко повернувся, але Тарас зробив те саме, тільки швидше. Обома руками він обхопив бичачу шию одноокого, здавив і рвонув на себе.

– Не здужає, – пробурмотів Діонісій. – Дуже легкий.

І точно, долаючи опір, ординський борець різко нахилився вперед. Ноги Тараса відірвалися від землі. Одноокому залишилося схопити його за зап’ястя і жбурнути через себе.

Він не встиг. Тарас зовсім не надіявся задушити противника або перекинути його на спину. Розтиснувши руки, він зістрибнув із могутньої спини, підставив одноокому ногу і штовхнув його вперед.

Час завмер. Обдурений тартарин застиг у безглуздій позі, докладаючи всіх зусиль для того, щоб зберегти рівновагу. Змахнувши руками, він приготувався ступити крок уперед, але отримав удар по тій нозі, на якій стояв. Це був вирішальний момент. Одноокий упав як підкошений.

– Перемога! – крикнув Діонісій, не помічаючи від надлишку почуттів, що він смикає за рукав князя. – Перемога за нами!

Але радіти було рано. Суддя був німий, як риба, і нерухомий, як бовдур зі степового кургану. Одноокий схопився і, киваючи головою, рушив на Тараса. Усі затамували подих.

– Великий хане! – підвищив голос Данило, повернувшись до Батия. – Ти бачив! Усі бачили!

Батий рвучко підвівся з трону і попрямував до намету. Син, притримуючи поли кожуха, побіг за ним.

Коли Данило перевів погляд на арену, він побачив, що один з дружинників, оголивши меч, затуляє собою Тараса від одноокого борця, який намагався обійти його, викрикуючи погрози. Зі зловісним шурхотом вислизнули з піхов сотні тартарських клинків і заблищали в морозному повітрі, готуючись накинутися на ненависних урусів. Один із них полоснув дружинника по потилиці, інший встромився йому в бік.

– Ах ви!..

На півслові Данило кинувся на місце поєдинку, але Никодим і Діонісій, не змовляючись, утримали його під руки і повисли на ньому, не дозволяючи зробити жодного кроку.

– Не смійте! – страшно закричав він, напружуючись.

Перед тим як упасти, захисник Тараса повернувся, і Данило впізнав у ньому того самого Гордія, якого мало не стратили за злодійство. Він прийняв іншу смерть, не менш люту, але гідну, необхідну. Не за Тараса життя віддав – за славу руську!

– Не смійте, – повторив Данило з відчаєм.

Його воля, його бажання нічого не значили цієї миті. Никодим і Діонісій не підкорялися, продовжуючи тримати свого князя. А дружинники – безо всякої команди, підкоряючись тільки велінням серця, усі як один, – утворили наїжачене кільце, загороджуючи голого, беззбройного соратника від кривих ординських мечів.

Далі Данило бачив як у тумані, бо пар із рота і сльози в очах застилали його погляд. Невеликий загін у рідних шоломах стояв на смерть, проте сили були нерівні. Немов нуртуючий вир зімкнувся навколо жменьки сміливців. Ще деякий час можна було помітити, як злітають і опускаються клинки, стикаючись з брязкотом і скреготом; як піднімають когось на списи… зносять голови… рубають руки. Потім не залишилося нічого, крім скаженого натовпу. Дзвінкий, надривний голос злетів над цим кипінням шоломів, малахаїв, блискавичних проблисків сталі:

– За Русь святу, брати!

Це був останній бойовий клич дружини. Далі – тільки стогони, крики, зойки.

– Відпусти, – процідив Данило крізь зуби, коли все було скінчено.

Діонісій і Никодим розступилися. Більше не було сенсу тримати князя. Навіть якби він захотів зараз кинутися на допомогу своїм воїнам, його не пропустили б мовчазні нукери, відгородивши уцілілих від місця кривавої січі. Із Данилом залишилися сотник, писар та кілька слуг, які не встигли або побоялися взятися за зброю. Усе це скінчилося. Усе було марно.

Данило глибше загнав каблуки в сніг, щоб устояти на землі, що йде з-під ніг. Насилу підвів голову, немов налиту свинцем. Голосу не було. Він хотів сказати нукерам розступитися, але не зміг і замість цього просто розсунув двох ближніх руками. Переглянувшись, вони залишилися на місці. Уже дуже лютий був погляд руського князя, спрямований на них.

– Ох ви, іродове плем’я, – видавив із себе він і подивився туди, де ще слабо ворушилася стогнуча кривава купа. Борецького килима не було видно. Снігу теж. Усе було червоне.

– Поранених… забрати, – сказав Данило перекладачеві, що прибіг з пагорба.

– Не дозволено, – радісно оголосив суздалець. – Великий хан наказав усіх добити, і ваших, і наших.

Про всяк випадок він відступив на крок.

– Великий хан, – повторив Данило без виразності. – Передай йому, що я все зрозумів.

– Сам скажи йому, князю, – зрадів перекладач. – Незрівнянний і незламний владика світу чекає на тебе до обіду. Бенкетувати будете вдвох. Велика честь. Владика бажає потішити твої уста, щоб змити з них гіркоту поразки.

– Ми перемогли.

– Не раджу говорити так у присутності Незрівнянного. Йому це не сподобається.

– Я сам вирішу, що говорити незрівнянному, а що ні, – сказав Данило. – Можеш передати, що я скоро буду.

– Він чекає саме зараз! Ходімо.

Колишній правитель Суздаля простягнув руку, маючи намір узяти князя під руку.

– Геть, смерде!

Кулак Данила збив ханського посланця з ніг так легко, ніби удар був завданий городньому опудалу.

– Князю! – застережливо гукнув Никодим.

– Хай скаржиться, пес приблудний. – Данило штовхнув сидячого на снігу суздальця. – Біжи, підібгавши хвоста, до свого господаря. Більше ти ні на що не здатний.

Відвернувшись, він знову подивився на поле бою, де кілька воїнів з ножами і списами добивали вмираючих. Одним різали горлянки, іншим протикали серця. Пощади не було нікому.

На натовп навалювалася кіннота, розганяючи тих, кому забракло вражень для вечірніх чайних бесід. Рівнина швидко звільнялася від багатьох тисяч глядачів.

– Поховати хоч дозволять? – обережно подав голос Діонісій.

– Чужа земля проклята, – відповів Данило, не обертаючись. – Що в ній лежати, що зверху, все одно спокою не буде душам праведним.

– Їх спалять, – сказав Никодим. – Он, дрова везуть. Заздалегідь, значить, підготували.

І справді, низка коней з’явилася з-за