Тарас Орлик - Данило Галицький

– Нехристи! – Діонісій сплюнув.

– Тримайте язики при собі! – гримнув Данило. – Донесуть ханові, він знову крові прагнутиме.

– Утік донощик, – сказав Никодим. – Не чує.

– А мені байдуже! – визвірився Діонісій. – Нехай і мене теж, як хлопців моїх.

– Ні, не нехай, – наблизившись до сотника, Данило щосили струснув його за плечі. – Ти мені ще живим знадобишся, тисячнику.

– Тисячник? Це за які такі заслуги? – Діонісій схлипнув і зморщився, збираючись заплакати – гірко і негарно, як це вміють робити тільки чоловіки. – Я дружину занапастив. Таких богатирів не вберіг.

– Нових навчиш. – Данило рвучко притиснув до себе старого вояку, поплескав його по плечу і відштовхнув від себе. – А поки зуби зціпи і терпи. Так треба.

– Але…

– Не рви душу, сотнику. Забирай всіх, хто залишився, і веди до палацу. Нічого їм тут… Ніхто наших сліз не повинен бачити, зрозумів?

– Зрозумів, князю. – Діонісій провів кулаком по очах. – Зрозумів, отче.

– Та який я тобі отець, старий! – Данило звів руку і знесилено опустив її, неживу, омертвілу.

– А який є, такий і отець, – незграбно укинув сотник. – Мені іншого не треба.

Змінивши голос на басистий, різкий, він став скликати своїх людей. Данило, залишившись наодинці з Никодимом, неголосно запитав:

– Ну що, писарю? Опишеш, як тут усе було?

– Жодного слова не збрешу, – клятвено пообіцяв Никодим.

– Тоді доведеться мені тебе зарізати, – тихо, майже ласкаво сказав Данило. – Просто тут, поки ти до Батия не побіг заступництва шукати.

– До Батия? Заступництва? Борони Боже! Ріж, коли вирішив, князю. Тільки пояснив би спершу, за що.

– Не всяка правда корисна, писарю. Прочитають іноземці, як нас тут приймали, що подумають? Що не поважають ординці руських, а ті мовчки втираються. Ганьба велика на весь світ. Не бути цьому!

– Що ж ти хочеш, щоб я написав, князю? – запитав Никодим, обдумуючи почуте.

Данило кинув останній погляд на те, як готується вогняне поховання, і відвернувся з таким обличчям, ніби воно було висічене з найбілішого, найтвердішого мармуру.

– Напиши, що приймали мене з усім моїм двором і почтом чималим. Що королівські почесті надавали, із заморськими гостями знайомили. І нібито віддав Батий в моє розпорядження половину свого палацу. І дружина його з моїх рук дари побажала прийняти, і моїй Анні у відповідь дари передати. Решту сам придумай.

Никодим кивнув, потираючи лоба.

– Правильно міркуєш, князю, – сказав він нарешті. – Не все потрібно в літопис писати. Нащадкам про славні справи знати слід, нехай пишаються. – Він подивився Данилові в очі. – Батий поводився з тобою як рівний з рівним. Повагу виявляв.

– Ну ось і домовилися, – кивнув Данило головою із засніженим, ніби зовсім сивим волоссям. – Це добре. На сьогодні вистачить крові.

Никодим насупився:

– Ти впевнений, князю? Чи не в пастку тебе заманюють?

– Хіба ми зараз не в пастці? Або вільні у своїх вчинках і рішеннях?

– Що скажеш Батию?

– Ти про що, писарю? – Данило гордовито вигнув брову.

– Змагання…

– Які змагання?

Никодим ляснув себе по лобі і вклонився:

– Пробач, князю. Помутніння найшло. Сам не знаю, що кажу.

– Так не мели дурниць, – суворо сказав Данило, накинув край плаща на голову і пішов до свого вороного коня, якого вже привели і тримали за вуздечку двоє хлопчаків, з обличчями однаково пласкими і темними, як бронзові монети.

Трупи встигли скласти до купи і завалити колодами, які вже поливали маслом. Данило проскакав повз щодуху, здіймаючи за собою сніговий пил. Він дивився вперед і сидів в сідлі прямо, дуже прямо. Але він уже знав, що змусить себе зігнути спину в поклоні, коли увійде в ханські палаци. Ворог, із яким він мав справу, не мав права на чесне ставлення. Підлість не здолати правдою, у боротьбі з нею не обійтися без хитрощів.

Отже, князь Данило увійде в намет, сяде навпроти хана Батия і гулятиме з ним хоч до світанку, скільки буде потрібно. Він не дозволить поводитися із собою як із холопом, але й чванитися не буде. Кумис пити? Будь ласка. Ярлик Батиїв прийняти? З радістю. Пообіцяти Орді вільний прохід на захід? Буде вам така обіцянка.

Завдання Данила не в тому, щоб показати Батию свій гордий характер, а в тому, щоб обдурити його пильність і викликати до себе довіру. Тільки в цьому разі Данилові збережуть життя і дадуть пропуск у зворотний бік. Інакше – смерть.

Велить Батий задушити гостя просто за бенкетним столом? Устромлять йому ніж у серце в опочивальні? Чи зарубають у степу, випустивши за ворота Сарай-Бату? Хай там як, а непокірний, волелюбний, незалежний князь Батию не потрібен. Не підійде Данило – його замінять на кого-небудь ще. Давно вже на Русі так повелося. Усюди посланці Орди сидять, данину для ханської скарбниці збирають.

Чому ж норовливого князя Данила давно не прибрали? Та просто тому, що Батию хочеться силу свою відчути, владу показати. Що за задоволення безхребетних суздальців зневажати або новгородцю туфлю для цілування підставляти. Будь-який наказ виконають, батоги покірно стерплять та ще й дякую скажуть. А в чому тоді радість Батиєва? Немає її. Порожньо і холодно. Інша річ, якщо нового дикого жеребця об’їздити, підкорити своїй волі. Тут і пошана, і задоволення – усе відразу. Ось для чого князь Данило у столиці Орди перебуває. Бавиться з ним проклятий тартарин. Кігті випустить – втягне, ікла вищирить – сховає. Така гра в нього. Отже, не можна його розчаровувати. А вже потім – хто кого переграє.

Із такими думками князь Данило зістрибнув з коня біля ханського намету. До ніздрів його долинув запах горілого м’яса. Обернувшись, він подивився на вогнище, що палало внизу.

Цього ніяк не могло бути, але здалося Данилові, ніби відчуває він тепло, що виходить від далекого вогню. Ніби хтось хотів дати зрозуміти: не завжди буде зима; проб’ються крізь мерзлу землю паростки; зацвітуть вишневі сади на батьківщині; припече сонце; зникне морок.

Відкинувши полог, князь Данило проник до намету і спокійно пройшов крізь стрій озброєних охоронців. Не страшні йому були їхні мечі та списи. Його тепер сам Бог вів.

X

Гріх на душу

Ніколи ще княжна Анна не була така гарна, як на початку весни 1246 року. Ніби й не було прожитих років, дітей, у лоні виношених, перших зморшок, перших сивих волосинок у чорній гриві волосся. Спекотна половецька кров заграла в Анні ще до від’їзду чоловіка, та так і не остудилася, розганяючись дедалі швидше жилами.

Весна рання видалася – усупереч будь-яким безглуздим календарям і народним