Mr Simon - Сфера води, Mr Simon

Даневір зареготав так, що аж скрутився навпіл.

— Саймоне, — промовив він, втираючи сльозу, — а ти ще дивувався нашим чаклунам. А сам щойно описав речі, які за своєю природою — чистісінька магія.

— Це не магія, — відповів я. — Це технології. Але ти частково маєш рацію: більшість людей, які не розуміють суті технологічних процесів, вважають усе це магією. І, що характерно, не доброю, а злою, яка шкодить довкіллю і людям. Хоча, звісно, все трохи складніше.

— Можеш пояснити?

Я сів на пісок, Даневір вмостився ближче до води, обперся на лікоть і прийняв позу такого собі пляжника в імпровізованій відпустці.

— Розумієш... — почав я, вдивляючись в обрій, який з кожною хвилиною втрачав золото й набирався синьої глибини. — Колись наш світ був схожий на ваш. Без магії. Хоча з технічної точки зору — все майже як у вас, тільки із чаклуванням. Нам у школі наводили приклад: середньовічний барон за все життя отримував стільки ж інформації, скільки вміщується на сторінках однієї газети Times. А потім трапилась революція у зв’язку — з’явився Інтернет. Із цього моменту все й пішло шкереберть.

Сто років тому казали, що найцінніше — це інформація. І все було б нічого, але її стало стільки, що жодна людина не в змозі осягнути й десятої частини того, що вже знає людство. Найрозумніші спеціалізуються в одній вузькій галузі, ще якось орієнтуються в суміжних, а решта — просто плавають у морі даних без карти й компаса. І тут у гру вступають маніпулятори: продавці, шахраї, політики — усі, хто хоче тебе переконати, змусити або обдурити.

— Поки що все логічно, — кивнув Даневір. — Мені цікаво дізнатися щось настільки відмінне від мого світу.

— Ну от. У кожного в кишені є пристрій, що дозволяє дізнатися майже будь-яку інформацію. Не секретну, звичайно, — додав я, — але все одно це неймовірно. І, знаєш, більшість людей його для цього не використовує. В основному — спілкуються, сваряться, обмінюються картинками з котиками. І цим знову ж користуються маніпулятори. Раніше, якщо щось було надруковано в книжці — вважалося правдою. Зараз — ні. Зараз головне не мати інформацію, а змусити людей на неї звернути увагу. Хоча б на кілька секунд.

І от тут почалися проблеми. Щоб привернути увагу, почали говорити брехню. Її стало так багато, що люди вже не вірять нічому. Навіть перевіреним теоріям, підтвердженим експериментами. Не вірять офіційним джерелам, бо й ті брешуть — в ім’я власної вигоди.

— Тобто ваш світ побудований на суцільній брехні? Ви так і живете?

— Виходить, що так… — я замислився.

— Здається, я розумію твою аналогію, — сказав Даневір після паузи. — Хауки розв’язали проти нас війну саме через це. Вони бояться того, чого не розуміють. Вони не довіряють тому, що не можуть помацати власними руками. А смішно те, що самі видатні з них як раз магією володіють. Але вони не діляться своїми здобутками з іншими. В нас є школи де діти вивчають основи, далі можна потрапити в орден, досягти якихось значущих кар’єрних результатів. Але є одна неодмінна умова, ти маєш ділитися своїми знаннями з іншими. Викладати чи описати свій досвід. Хауки такого не роблять. Вони крадуть наші книжки, або купляють. Але більшість з них використовують це тільки на власну потребу. А для того щоби іншим було не цікаво все це дізнатися, вони розповідають різні вигадки про прокляття душі, або щось таке. 

— Саме так. Люди не вірять навіть стовідсотковим доказам. Хоча в нас теж є університети, де ми намагаємося робити наукові відкриття та ділитися досвідом, але більшість не бажає витратити купу часу на навчання. Тим більше, що на цьому не дуже й розбагатієш, хіба що винайдеш щось таке шо потрібно всьому людству. Простіше вважати все брехнею, а себе безгрішним розумником.
- Розумію. Приблизно і в нас так само. Принаймні дуже схоже. Від цього і конфлікт, власне. Вони хочуть нас знищити вщент, заволодіти знанням, більше ні з ким не ділитися і досягти абсолютної влади.

- Корпоративна конкуренція – сказав я сумно посміхнувшись, і одразу додав пояснення – це типу як різні магічні ордени.
Даневір кивнув головою, мовляв зрозумів і на цьому наша бесіда скінчилась і настала тиша, яку порушувало лише шепотіння морських хвиль.

До цього моменту сонце остаточно зникло за обрієм. Золота сутінь перетворилася на густу, тиху темряву.Темрява огортала острів повільно, але впевнено. Небо вже не золотилось, а тільки тліло залишками вечірнього жару. Ми сиділи на піску, мовчки дивлячись у воду, яка з кожною хвилиною ставала все темнішою й, здавалося, глибшою — не за рівнем, а за суттю.

І тут — спів.

Спершу ми подумали, що це вітер. Але вітер не співає, та ще й жіночим голосом, бо в цьому співі відчувався мотив і текст. Хоча, зізнаюся, в моєму житті був один вітер, що стогнав досить жалісно, але це була інша історія і, здається, інший Світ.

— Ти це чув? — Даневір розвернувся до мене, обережно, наче звук міг злякатися і втекти назад у хвилі.

— Чув, — відповів я і підвівся, озираючись навколо. — Це… е-е… нормально тут? У вас, я маю на увазі?

— Якщо ти маєш на увазі спів з води — то ні. Хіба що... — він замислився. — Русалки?

— Русалки? — я пирхнув. — Ну так, звичайно. Наступним буде Нептун, а за ним, мабуть, синій кит з сопілкою.

— Ти ж сам казав, що у вашому світі теж не всі вірять у те, що бачать. Я теж не вірив у існування Нав’ї. Але ми чуємо це.

— Це правда. Але й ті, хто вірить, зазвичай перевіряють джерело.

Спів тим часом не припинявся. Голос був не просто гарним. Він був... наче зсередини. Наче хтось співав прямо в твоїй голові, але лагідно. Без претензій. З покликом.

— Як гадаєш, вона нас бачить? — запитав Даневір. — Чи просто виконує репертуар?

— Якщо вона нас бачить, я сподіваюся, що ми добре виглядаємо при місячному світлі. — Я поправив волосся, попри те що воно все одно стояло дибки.

— У вас у світі часто буває так, що голос тебе кудись кличе?