Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

Персі опинився на Марсовому полі. Перед очима здіймались пагорби Берклі. Золотиста трава заколихалась, і посеред пейзажу з’явилося обличчя сплячої жінки, утворене тінями і згинами рельєфу. Її очі залишалися заплющеними, але голос залунав у голові Персі:

— Отже, це той самий напівбог, який убив мого сина Кроноса. Враження ти справляєш таке собі, Персі Джексоне, і все ж я покладаю на тебе великі сподівання. Вирушай на північ. Зустрінься з Алкіонеєм. Юнона може скільки завгодно бавитись у свої ігри з греками та римлянами, але врешті-решт ти все одно станеш моїм пішаком. Ти станеш ключем до поразки богів.

Зображення потемнішало. Персі опинився у збільшеній версії табірної штаб-квартири — у принципії з крижаними стінами та пронизуючим до кісток туманом у повітрі. Скелети в римських обладунках та скрижаніла зброя з імперського золота вкривали всю підлогу. У кінці кімнати сиділа величезна темна постать. Шкіра незнайомця блищала золотом і сріблом, наче він був роботом, як собаки Рейни. Позаду нього стояла колекція пошкоджених римських емблем і рваних знамен та великий золотий орел на залізній жердині.

Голос велетня загримів на всю кімнату.

— Ми чудово розважимось, Нептунів сину! Я вже цілу вічність не ламав хребет напівбогу твого рівня. Чекаю на тебе у крижаних землях.

Персі прокинувся. Усе тіло тремтіло. Якусь мить він не розумів, де знаходиться. А потім пригадав: Табір Юпітера, бараки П’ятої когорти. Він ліг на спину, втупив очі в стелю та спробував заспокоїти шалене серцебиття.

Золотий велетень чекає нагоди зламати йому хребет. Чудово. Та значно більше його турбувала та спляча жінка посеред пагорбів. «Ти станеш моїм пішаком». Персі не грав у шахи, але дуже сумнівався, що бути пішаком добре. Вони весь час помирають.

Непокоєння викликала навіть незагрозлива частина сну. Його шукав фавн на ім’я Гровер. Можливо, тому Дон помітив... як він там це назвав... духовний зв’язок із фавном. А ще його шукав хтось на ім’я Тайсон, і Аннабет сказала йому залишатись на одному місці.

Персі сів на ліжку. Його сусіди по кімнаті метушилися, одягалися та чистили зуби. Дакота кутався в довгий клапоть білої тканини, вкритої червоними плямами — тогу. Один з ларів підказував йому, куди що совати і де робити складки.

— Час снідати? — з надією запитав Персі.

З першого ярусу його двоповерхового ліжка висунулась голова Френка. У нього під очима були мішки, схоже, він погано спав.

— Короткий сніданок. А потім у нас нарада сенату.

Голова Дакоти застрягла в тозі. Він нагадував заплямованого «Кул-Ейдом» привида.

— Слухай, — промовив Персі, — я теж маю вдягати простирадло?

Френк пирхнув.

— Це тільки для сенаторів. Усього їх десятеро. Обираються раз на рік. Слід мешкати в таборі не менше п’яти років, щоб отримати таке право.

— То з якого дива нас запросили на цю нараду?

— Тому що... ну ти знаєш: пошуки.— Френк здавався збентеженим, наче боявся, що Персі дасть задню. — Ми повинні бути присутніми під час обговорення. Ти, я і Хейзел. Ну, якщо ти хочеш...

Френк навряд хотів викликати у Персі почуття провини, але серце того наче скрутилось у вузол. Він співчував Френкові. Отримати визнання бога війни перед цілим табором — той ще жах. До того ж, як міг Персі відмовити цьому Велетенському пухкому дитячому личку? Френкові доручили неймовірно відповідальне завдання, під час виконання якого він, швидше за все, помре. Хлопець був наляканий, тому підтримка Персі була йому необхідна..

До того ж учора з них трьох вийшла чудова команда. Хейзел і Френк були надійними товаришами. Вони прийняли Персі, як члена родини. І все. ж сама ідея пошуків була йому не до вподоби, здебільшого тому, що надходила від Марса. А тепер ще після його снів...

— Я... мені варто підготуватись... — Персі виліз із ліжка й почав одягатися.

З голови все не виходила Аннабет. Допомога вже на шляху. Він може повернути собі старе життя. Усе що потрібно — залишатись на місці.

Під час сніданку таборяни зиркали на Персі — не помітити цього було важко. Усі шепотілись про минулий вечір:

— Два боги в один день...

— Неримська манера бою...

— Водомет мені в носа...

Персі був занадто голодним, щоб цим перейматись. Він проковтнув цілу купу млинців, яєць, бекону, віденських вафель і яблук та випив декілька склянок апельсинового соку. Він, мабуть, з’їв би ще більше, але Рейна оголосила про збір сенату, і всі підлітки з тогами почали підніматися з-за столів.

— Пішло-поїхало.— Хейзел вертіла в руках каміння, схоже на рубін у два карати.

Поряд із ними замерехтів пурпуровим світлом привид Вітеллій.

— Bona fortuna[18] вам трьом! Ох, нарада сенату. Пам’ятаю я одну таку нараду. Тоді вбили Цезаря. Ну й крові ж було на його тозі...

— Дякуємо тобі, Вітеллію, — перервав Френк. — Нам уже час.

Рейна й Октавіан очолили процесію сенаторів. Металеві пси Рейни носились туди-сюди вздовж дороги. Хейзел, Френк і Персі плентались позаду. Персі помітив у групі Ніко ді Анжело, він був у чорній тозі й розмовляв із Ґвен. Дівчина була трохи блідою, але окрім цього виглядала на подив чудово, враховуючи те, що минулого вечора померла. Ніко помахав йому рукою і швидко повернувся до бесіди, підтвердивши здогадки Персі, що брат Хейзел уникає розмови з ним.

Дакота йшов, чіпляючись через свою заплямовану тогу. Решта сенаторів, здавалось, так само не дуже ладнали зі своїм вбранням — наступали на береги, поправляли його на плечах. Персі радів, що на ньому зараз звичайні пурпурова футболка та джинси.

— Як римлянам вдавалось ходити в цих штуках? — поцікавився він.

— Тоги були лише для урочистих випадків, — відповіла Хейзел. — Як смокінги. Закладаюсь, давні римляни ненавиділи їх не менше, ніж ми зараз. До речі, ти ж не брав із собою зброї?

Рука Персі опустилась у кишеню, де як завжди лежала його ручка.

— А що? Не можна було?

— За померієм зброя заборонена.

— За чим?

— Померієм, — відповів Френк. — Це кордон міста. Усередині — священна «безпечна зона». Озброєні легіонери не мають права туди входити. Будь-яка зброя заборонена. Це щоб нарада сенату не перетворилася на різанину.

— Як у випадку з вбивством Юлія Цезаря? — поцікавився Персі.

Френк кивнув.

— Не переймайся. Такого не траплялось уже багато місяців.

Персі сподівався, що друг жартує.

Що більше вони наближались до міста, то більше Персі захоплювався його красою. Черепичні дахи і золотисті