Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Розділ 10. Тіні минулого на заході сонця

Весняний вечір огорнув місто м’яким світлом заходу сонця, розливаючи по бруківці золотаві відблиски, що тремтіли, мов відлуння згасаючого дня. Антуан, усе ще перебираючи в голові слова Люция й гнівні вигуки царів, відчував, як думки кружляють у його свідомості, подібно до сухого листя, підхопленого вітром. Він вирішив прогулятися парком неподалік готелю, сподіваючись, що тиша й солодкуватий аромат квітучих каштанів розплутають клубок його сумнівів. Довгі тіні дерев простягалися вздовж доріжки, наче руки минулого, що тягнуться до нього, а легкий вітерець шепотів у листі, створюючи мелодію спокою, яка дисонувала з хаосом у його душі. Ключ дракона, монастир, задзеркалля — ці слова гуділи в голові, мов дзвін, що не вщухає. Він ішов повільно, руки в кишенях, коли раптом угледів знайому постать біля старого фонтану.

Мадам Анна стояла там, нерухома й задумлива, дивлячись на воду, де останні промені сонця розчинялися, ніби краплі розплавленого золота. Її золотисто-руді локони палахкотіли в цьому світлі, наче вплетені в тканину вечора, а в очах — глибоких, мудрих, немов колодязі століть — мерехтіла тиха печаль. Антуан підійшов ближче, і хрускіт гравію під його ногами змусив її обернутися. Її обличчя осяяла тепла, майже материнська усмішка, що розтопила холод його тривоги.

— Антуане, ти тут?! — її голос був м’яким, як подих весни. — Не чекала тебе в цьому куточку. Любиш заходи сонця?

Він кивнув, зупинившись поруч, і кинув погляд на фонтан, де вода гойдала відображення неба, наче дзеркало його власних думок.

— Так, вони заспокоюють! — відповів він і зітхнув, відчуваючи, як повітря тремтить від його слів. — Після останніх днів… мені треба було подумати. Про Люція, про царів, про ключ. А ви що тут робите?

Мадам Анна всміхнулася, її тонкі пальці легенько торкнулися потрісканого краю фонтану.

— Я часто приходжу сюди на заході! — сказала вона, і в її голосі бриніла ніжність, змішана з тугою. — Це місце шепоче мені про минуле… про кращі дні. — Вона помовчала, а потім глянула на нього уважніше. — Ти виглядаєш стурбованим, Антуане. Що тебе гризе?

Він зітхнув глибше, і слова вирвалися самі, наче птахи з клітки.

— Царі! — почав він, дивлячись кудись удалину, де небо вже фарбувалося багрянцем. — Вони вибухнули, коли дізналися, що Люций живий. Вортимер готовий був рознести дзеркало вщент, Леонід назвав його зрадником, Дайя холодний, як завжди, а Енріко… він просто сумує, і це рве мені серце. Я обіцяв знайти ключ, але тепер не впевнений, чи це правильний шлях. А що, якщо я женуся за примарою, мадам Анно?

Вона задумливо подивилася на воду, де відблиски сонця танцювали, мов живі іскри, що гаснуть у сутінках.

— Примари… — тихо повторила вона, і її голос став схожим на шепіт вітру. — Інколи вони ближче, ніж нам здається. — Вона повернулася до нього, її очі м’яко блиснули. — Знаєш, Антуане, я теж колись шукала ключ. Не дракона, не влади, а щось інше. Хочеш почути мою історію?

Він кліпнув, здивований, і відчув, як серце заколотилося від передчуття.

— Звісно, мадам Анно! — відповів він, не приховуючи цікавості. — Ви згадували свою прародительку, королеву Анну… Це ж не просто легенда, правда?

Її усмішка стала сумною, але теплою, і вона повільно кивнула, ніби вага століть лягла на її плечі.

— Ні, не легенда, — сказала вона, і її голос затремтів від спогадів. — Це я, Антуане. Королева Анна і мадам Анна — одна людина. Багато століть тому я була тією дівчиною, що покинула рідне місто заради корони Генріха. Я любила його, але моє серце по-справжньому ожило, коли я зустріла Ренуара. Я уклала завіт — не заради влади, як твої царі, а заради любові. Справжньої, чистої любові.

Антуан завмер, його очі розширилися, а подих перехопило від подиву.

— Завіт?! — запитав він тихо. — Як у царів? Із Люциєм?

— Так, із Люциєм, — підтвердила вона, і її погляд затуманився, ніби вона пірнула в глибину минулого. — Він прийшов до мене, коли я лишилася сама після смерті Генріха. Приніс карту до Острова Синьої Луни, розповів про старця, про завіт. Я загадала любов — і отримала її. Ренуар викрав мене з лісу, ми одружилися в тій маленькій церкві, про яку так любить базікати портьє. Роки з ним були найкращими в моєму житті. Але за все доводиться платити, Антуане. Моя ціна — вічність. Я не померла, як усі. Я залишилася, щоб допомагати таким, як ти, знаходити свій сенс.

Він стояв, приголомшений, дивлячись на неї так, ніби бачив уперше. Її слова вдарили його, мов грім, але водночас запалили в грудях слабкий вогник надії, що тліє в сутінках.

— То ви не були в задзеркаллі? — запитав він, намагаючись зібрати думки докупи.

— Ні, мій шлях був інший, — відповіла вона, відвівши погляд до горизонту, де небо повільно темніло, наче завіса опускалася над сценою її життя. — Я не потрапила в дзеркало, але воно стало частиною моєї долі. Я бачила, як царі увійшли туди: Леонід за владою, Вортимер за славою, Дайя за помстою, Енріко за чужим серцем. Вони зрозуміли марність своїх бажань, але не знайшли виходу. А ти… ти їхня надія, Антуане.

Він опустив голову, відчуваючи, як тягар її слів лягає на його плечі.

— Але як мені допомогти їм? Чи потрібно мені шукати ключ? А якщо він не в монастирі, то де? — його голос затремтів від утоми й сумніву. — Я втомився шукати, Анно. Може, я дивлюся не туди?

Вона поклала руку йому на плече, її дотик був легким, але теплим, як промінь сонця, що гасне на обрії.

— Можливо, ти правий, — сказала вона тихо. — Завіт — це не просто угода, це урок. Я хотіла любові й отримала її, але зрозуміла, що вона не в коронах чи перемогах, а в серці. Царі шукали величі зовні, але вона була всередині них. Ключ, Антуане, може бути не річчю, а осяянням. Що, якщо їм не треба вибиратися, а треба прийняти?

— Прийняти? — він насупив брови, вловлюючи її думку. — Ви маєте на увазі, що вони повинні простити себе? Люция? Свої помилки?

— Саме так, — кивнула вона, і її очі спалахнули мудрістю, що проросла крізь століття. — Леонід мусить відпустити владу, Вортимер — жагу визнання, Дайя — помсту, Енріко — ілюзію чужої любові. Я вийшла зі свого завіту, коли зрозуміла, що люблю Ренуара не за те, ким він був для світу, а за те, ким я ставала поруч із ним. — Вона зробила паузу, її голос став глибшим, ніби шепіт із глибини душі. — Справжня любов — це не кайдани, Антуане. Це свобода. Я любила Ренуара не за його подвиги чи звитяги, а за те, як він розкривав у мені радість, натхнення, жагу до життя. Поруч із ним я могла бути собою — не королевою, не тінню Генріха, а просто Анною, що сміється під дощем чи збирає квіти на полях. Любов — це коли ти твориш не заради когось, а заради себе, бо твоя душа співає від цього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍