Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Весняний вечір огорнув місто м’яким світлом заходу сонця, розливаючи по бруківці золотаві відблиски, що тремтіли, мов відлуння згасаючого дня. Антуан, усе ще перебираючи в голові слова Люция й гнівні вигуки царів, відчував, як думки кружляють у його свідомості, подібно до сухого листя, підхопленого вітром. Він вирішив прогулятися парком неподалік готелю, сподіваючись, що тиша й солодкуватий аромат квітучих каштанів розплутають клубок його сумнівів. Довгі тіні дерев простягалися вздовж доріжки, наче руки минулого, що тягнуться до нього, а легкий вітерець шепотів у листі, створюючи мелодію спокою, яка дисонувала з хаосом у його душі. Ключ дракона, монастир, задзеркалля — ці слова гуділи в голові, мов дзвін, що не вщухає. Він ішов повільно, руки в кишенях, коли раптом угледів знайому постать біля старого фонтану.
Мадам Анна стояла там, нерухома й задумлива, дивлячись на воду, де останні промені сонця розчинялися, ніби краплі розплавленого золота. Її золотисто-руді локони палахкотіли в цьому світлі, наче вплетені в тканину вечора, а в очах — глибоких, мудрих, немов колодязі століть — мерехтіла тиха печаль. Антуан підійшов ближче, і хрускіт гравію під його ногами змусив її обернутися. Її обличчя осяяла тепла, майже материнська усмішка, що розтопила холод його тривоги.
— Антуане, ти тут?! — її голос був м’яким, як подих весни. — Не чекала тебе в цьому куточку. Любиш заходи сонця?
Він кивнув, зупинившись поруч, і кинув погляд на фонтан, де вода гойдала відображення неба, наче дзеркало його власних думок.
— Так, вони заспокоюють! — відповів він і зітхнув, відчуваючи, як повітря тремтить від його слів. — Після останніх днів… мені треба було подумати. Про Люція, про царів, про ключ. А ви що тут робите?
Мадам Анна всміхнулася, її тонкі пальці легенько торкнулися потрісканого краю фонтану.
— Я часто приходжу сюди на заході! — сказала вона, і в її голосі бриніла ніжність, змішана з тугою. — Це місце шепоче мені про минуле… про кращі дні. — Вона помовчала, а потім глянула на нього уважніше. — Ти виглядаєш стурбованим, Антуане. Що тебе гризе?
Він зітхнув глибше, і слова вирвалися самі, наче птахи з клітки.
— Царі! — почав він, дивлячись кудись удалину, де небо вже фарбувалося багрянцем. — Вони вибухнули, коли дізналися, що Люций живий. Вортимер готовий був рознести дзеркало вщент, Леонід назвав його зрадником, Дайя холодний, як завжди, а Енріко… він просто сумує, і це рве мені серце. Я обіцяв знайти ключ, але тепер не впевнений, чи це правильний шлях. А що, якщо я женуся за примарою, мадам Анно?
Вона задумливо подивилася на воду, де відблиски сонця танцювали, мов живі іскри, що гаснуть у сутінках.
— Примари… — тихо повторила вона, і її голос став схожим на шепіт вітру. — Інколи вони ближче, ніж нам здається. — Вона повернулася до нього, її очі м’яко блиснули. — Знаєш, Антуане, я теж колись шукала ключ. Не дракона, не влади, а щось інше. Хочеш почути мою історію?
Він кліпнув, здивований, і відчув, як серце заколотилося від передчуття.
— Звісно, мадам Анно! — відповів він, не приховуючи цікавості. — Ви згадували свою прародительку, королеву Анну… Це ж не просто легенда, правда?
Її усмішка стала сумною, але теплою, і вона повільно кивнула, ніби вага століть лягла на її плечі.
— Ні, не легенда, — сказала вона, і її голос затремтів від спогадів. — Це я, Антуане. Королева Анна і мадам Анна — одна людина. Багато століть тому я була тією дівчиною, що покинула рідне місто заради корони Генріха. Я любила його, але моє серце по-справжньому ожило, коли я зустріла Ренуара. Я уклала завіт — не заради влади, як твої царі, а заради любові. Справжньої, чистої любові.
Антуан завмер, його очі розширилися, а подих перехопило від подиву.
— Завіт?! — запитав він тихо. — Як у царів? Із Люциєм?
— Так, із Люциєм, — підтвердила вона, і її погляд затуманився, ніби вона пірнула в глибину минулого. — Він прийшов до мене, коли я лишилася сама після смерті Генріха. Приніс карту до Острова Синьої Луни, розповів про старця, про завіт. Я загадала любов — і отримала її. Ренуар викрав мене з лісу, ми одружилися в тій маленькій церкві, про яку так любить базікати портьє. Роки з ним були найкращими в моєму житті. Але за все доводиться платити, Антуане. Моя ціна — вічність. Я не померла, як усі. Я залишилася, щоб допомагати таким, як ти, знаходити свій сенс.
Він стояв, приголомшений, дивлячись на неї так, ніби бачив уперше. Її слова вдарили його, мов грім, але водночас запалили в грудях слабкий вогник надії, що тліє в сутінках.
— То ви не були в задзеркаллі? — запитав він, намагаючись зібрати думки докупи.
— Ні, мій шлях був інший, — відповіла вона, відвівши погляд до горизонту, де небо повільно темніло, наче завіса опускалася над сценою її життя. — Я не потрапила в дзеркало, але воно стало частиною моєї долі. Я бачила, як царі увійшли туди: Леонід за владою, Вортимер за славою, Дайя за помстою, Енріко за чужим серцем. Вони зрозуміли марність своїх бажань, але не знайшли виходу. А ти… ти їхня надія, Антуане.
Він опустив голову, відчуваючи, як тягар її слів лягає на його плечі.
— Але як мені допомогти їм? Чи потрібно мені шукати ключ? А якщо він не в монастирі, то де? — його голос затремтів від утоми й сумніву. — Я втомився шукати, Анно. Може, я дивлюся не туди?
Вона поклала руку йому на плече, її дотик був легким, але теплим, як промінь сонця, що гасне на обрії.
— Можливо, ти правий, — сказала вона тихо. — Завіт — це не просто угода, це урок. Я хотіла любові й отримала її, але зрозуміла, що вона не в коронах чи перемогах, а в серці. Царі шукали величі зовні, але вона була всередині них. Ключ, Антуане, може бути не річчю, а осяянням. Що, якщо їм не треба вибиратися, а треба прийняти?
— Прийняти? — він насупив брови, вловлюючи її думку. — Ви маєте на увазі, що вони повинні простити себе? Люция? Свої помилки?
— Саме так, — кивнула вона, і її очі спалахнули мудрістю, що проросла крізь століття. — Леонід мусить відпустити владу, Вортимер — жагу визнання, Дайя — помсту, Енріко — ілюзію чужої любові. Я вийшла зі свого завіту, коли зрозуміла, що люблю Ренуара не за те, ким він був для світу, а за те, ким я ставала поруч із ним. — Вона зробила паузу, її голос став глибшим, ніби шепіт із глибини душі. — Справжня любов — це не кайдани, Антуане. Це свобода. Я любила Ренуара не за його подвиги чи звитяги, а за те, як він розкривав у мені радість, натхнення, жагу до життя. Поруч із ним я могла бути собою — не королевою, не тінню Генріха, а просто Анною, що сміється під дощем чи збирає квіти на полях. Любов — це коли ти твориш не заради когось, а заради себе, бо твоя душа співає від цього.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири подвиги, Сергій Оріанець», після закриття браузера.