Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Вона зітхнула, її погляд ковзнув по воді фонтану, і продовжила:

— Подивися на Енріко. Він кохав так сильно, що це зробило його в’язнем. Його любов була тягарем, бо він шукав її в іншій людині, а не в собі. Він страждав, бо залежав від того, що не міг контролювати. А справжня любов не сковує — вона дає крила. Кажуть, що кохання — це мистецтво, яке потребує не лише серця, а й розуму, щоб відрізнити пристрасть від свободи. Хтось колись сказав, що любити — це не дивитися одне на одного, а разом дивитися в одному напрямку. Але я думаю, що це ще й уміння дивитися в себе й бачити там світло, яке хтось інший допоміг розпалити. Що ти думаєш про це, Антуане? Чи не в цьому ключ до їхнього визволення?

Антуан задумався, його погляд ковзнув по воді фонтану, де відблиски повільно згасали, ніби спогади, що тонуть у темряві. Її слова про любов як свободу вдарили його, мов холодний вітер, але водночас розпалили в ньому нове розуміння.

— Тоді мені треба поговорити з ними, — сказав він із новою рішучістю, що прорвалася крізь сумніви. — Не про ключ, а про них самих. Але як їх переконати? Вони так довго чекали свободи…

Мадам Анна всміхнулася, її рука стиснула його плече трохи сильніше, передаючи йому тепло своєї віри.

— Ти їхній друг, Антуане. Вони довіряють тобі, — її голос став глибшим, наче шепіт століть. — Розповідай їм мою історію. Покажи, що свобода — це не стіни, а душа. Дзеркало живе, але харчується їхніми жалями. Забери в нього цю поживу.

Він глянув на неї, і в його грудях розквітла надія, тендітна, мов перші квіти весни.

— Я спробую, — сказав він твердо. — Дякую, Анно. Ви… ви неймовірна. Ваша любов із Ренуаром — це те, заради чого варто жити.

— А допомагати іншим її знайти — це те, заради чого я залишилася, — відповіла вона з теплом, що огорнуло його, мов вечірнє повітря. — Іди, Антуане. Захід ще не згас, як і твоя надія.

Вони повільно пішли назад до готелю, крокуючи доріжкою серед каштанів. Вітер гойдав гілки, і їхній шепіт зливався з тихою розмовою, наче природа підспівувала їхнім словам. Коли вони наблизилися до входу, мадам Анна раптом зупинилася, її погляд упав на струнку фігурку біля дверей готелю. Розпатлане каштанове волосся, потертий скетчбук у руках — це була Софі. Вона стояла, схрестивши руки, і нетерпляче постукувала ногою по бруківці, вдивляючись у темряву парку, ніби шукала когось у сутінках.

— Здається, тебе хтось чекає! — сказала мадам Анна з легкою усмішкою, кивнувши в бік Софі. — Це твоя дівчина?

Антуан відчув, як щоки спалахнули жаром, і ніяково кивнув.

— Так, це Софі! — відповів він, знизивши голос. — Але вона поки не моя дівчина… ну, не зовсім. Ми просто… спілкуємося.

Мадам Анна лукаво примружила очі, і в її погляді промайнула іскра.

— А вона знає про твою таємницю? Про тих твоїх задзеркальних друзів?

— Поки ні, — зізнався він, опустивши погляд до землі. — Я хотів би їй розповісти, але боюся. Не знаю, як вона відреагує. Це все таке… дивне. Як думаєте, чи варто відкрити їй правду?

Мадам Анна задумливо подивилася на Софі, її пальці легенько стиснули край шалі, що спадав із плечей.

— Якщо ти їй довіряєш, то так, — сказала вона серйозно, і її голос набрав ваги. — Вона має зрозуміти, хто ти насправді, Антуане. Якщо вона не зможе прийняти твої таємниці, то чи є сенс будувати щось разом? Правда — це основа. Іди до неї. Може, вона стане твоїм світлом так само, як ти став світлом для царів.

Він кивнув, відчуваючи, як її слова додають йому сміливості, що проростала крізь страх.

— Дякую, Анно, — сказав він тихо. — Я подумаю над цим.

— Антуане, пам’ятаєш медальйон, який я тобі подарувала? — раптом запитала вона, її голос став нижчим, наче шепіт із глибини часу.

— Так, а що?! — відповів він, здивовано глянувши на неї.

— Можливо, щоб переконати царів, що бажання знайти ключ — марне, треба дати їм те, чого вони так довго шукали, — сказала вона, і в її очах промайнула тінь таємниці.

— Що ви маєте на увазі? — його голос затремтів від передчуття.

— Мій медальйон, який я тобі подарувала… Думаю, ти вже готовий до цього, — продовжила вона, її слова падали повільно, мов камені в тиху воду. — Завдяки йому ти зможеш узяти скриньку з ключем дракона, який дає владу. Він дійсно зберігається в монастирі біля площі Закоханих. Віддай медальйон монахам у монастирі, і вони віддадуть тобі скриньку з ключем. Але будь обережний, слухайся свого серця. Це дуже потужна річ, мало хто перед нею зміг устояти.

— Добре, я зрозумів, — відповів він, відчуваючи, як у грудях стискається від ваги її слів. — Дякую вам!

Він попрощався з нею легким поклоном, і мадам Анна залишилася стояти біля входу, дивлячись на захід сонця зі світлою усмішкою й блиском сліз у очах, ніби згадувала Ренуара. Її постать, огорнута сутінками, здавалася тінню вічного кохання, що не згасає. Антуан же попрямував до Софі, яка, помітивши його, випрямилася й кинула на нього допитливий погляд.

— Ну нарешті, хлопче!! — вигукнула вона, і її голубі очі, глибокі, як бездонні колодязі, спалахнули нетерпінням і легкими ревнощами. — Я вже думала, ти мене кинув! Хто ця тітка? — Вона кивнула в бік мадам Анни з ноткою сарказму, її губи скривилися в ледь помітній усмішці. — Твоя мама, чи що?

Антуан розсміявся, похитавши головою, і відчув, як її енергія розряджає його напругу.

— Ні, це мадам Анна, господиня готелю, — відповів він, намагаючись звучати невимушено, хоч серце калатало від хвилювання. — Просто гуляли в парку, говорили.

Софі прищурилася, але її тон пом’якшав, став майже люб’язним.

— А… ну гаразд, — сказала вона, крутнувши скетчбук у руках, ніби це був її талісман. — І про що ви там говорили? Як завжди, неприємна бесіда про оренду за твою хату?

— Не зовсім, — відповів він, відчуваючи, як у горлі пересохло від хвилювання. — Слухай, Софі, підемо на горище. Я хочу тебе з кимось познайомити. Сподіваюся, ти поставишся до цього з розумінням.