Яцек Денель - Матінка Макрина

робить солодку, як патока з вулика, але так якось брову зморщила, так стала бундючно, звисока глянула, наче мала в перстенику святе причастя. Чекаю, поки вона щось скаже, а вона мені що? Балакає французькою та молодика-сповідника представляє з ледь порослою пушком губою. Каже: «Він чудово сповідує». Засміявся Словіцький, хоч сам на такого молокососа схожий, сам із ледь припорошеною губою, і слухає мовчки, але очі йому й далі хихотять. Смійся, — і я щиро засміялася, — але я волію, аби мене хтось удруге взяв і в ланцюги закував та на каторгу заслав, ніж слухати, як такі графині по-французькому шварґочуть про своїх сповідників.

Не знаю, чому я перед ним відкрилася, адже він сам був з числа франтів; він ніби ввійшов і одразу ж упав переді мною на землю, але я бачила, з якою тривожністю він роззирнувся довкола, чи не замастить холоші чорних шароварів, бо увесь прилизаний, із тонкою талією, як у панянки, у камізельці в золоті плями, з волоссям, завитим, як у молодого, хоч йому пішов четвертий десяток, а від нервів і гарячки обличчя його вкрилося червоними плямами, так що одне з другим — золоте на камізельці й червоне на обличчі —справляло прикре враження. Як ваше прізвище? — запитую я його, бо не знаю, що за один, і знову кажу: Якого роду? Він зашарівся, вії опустив і каже: Без роду я, бо втік, від муки втік. Ах, думаю, цей тип — плачливий. А він усе дивиться на мене своїми очиськами великими та пронизливими й раптом озивається: Скільки ж ви всього пережили, скільки всього пройшли, матінко!

Що він міг знати про те, що я пройшла, що він міг знати про ходіння в цих тоненьких черевичках із халявами з козячої шкурки! Що означає йти, йти і йти дорогою та бездоріжжям і нікуди не доходити, ніде перед собою не бачити ні відчинених дверей, ні запаленої лампи, бо увесь світ замкнений на скоблі й віконниці. І думаю собі: Ех, ти, у Німані тебе не топили, але від мене ти блідіший, мовби тебе в білилах усього викупали, нічого ні про ходіння, ні про труднощі, ні про каторгу ти не знаєш. Але цього я йому не сказала, а лише краще вмостилась у кріслі, глибше вдихнула повітря й кажу: Я йшла, йшла і прийшла. Ми йшли до Вітебська, нас кололи багнетами, били палашами, лупили кольбами бородаті козаки, поки не зайшли на пором, що плив Двіною, — і не знаю, чи через те, що літо тоді було таке гарне, наші буйні луги та ліси над водою пречистою, чи тому, що кілька тих хвилин ми могли стояти на місці й розслабити ноги, закуті в кайдани, достатньо, що я задивилася жадібним і щасливим поглядом на течію річки. Одразу це побачив Семашко, єпископ-відступник, найзапекліший диявольський помічник, глянув мені в очі й крикнув бородатому козакові з палашем: «Дєржи», тобто тримай, «бо ще гівно собаче у воду скочить». Почувши це, козак мене за волосся схопив і притримав, хоч я нікуди скакати наміру не мала. Тоді я відчула, немовби хтось із широкого дзбана вливає мені в серце заспокійливу милість, і промовила до єпископа-відступника: «Скочити? У воду? Думаєш, це рай?», від чого, мабуть, уперше видно було, попри кам’яне серце, що йому соромно. Це в ньому безсмертна душа тривожно калатала, як брудна дівиця в тюремному підвалі, і я на одну мить, зазирнувши йому в очі, і в цю душу зазирнула; якби була чоловіком, то могла б йому відпустити гріхи, так — можна мені було тільки пробачити. І саме так і вчинила.

Язик меле, слова потоком течуть, але я бачу, що цей Славацький глибше за інших слухає. І захопило мене оте його слухання, і очиська з дівочим блиском, — великі та підведені, — і тоді я почала пліткувати на франтів і дам, і говорила йому, ах, говорила без жодного стриму! Не досить мені було сестри, яка ще на долівці монастиря сконала, то я собі другу вигадала: глуху бабусю, розбиту паралічем, що тільки очима на всі боки крутить і нічого не розуміє. А я лише сестер поглядом заклинаю, — кажу я, — аби навіть сльозинки з-під повік не пустити, бо ми нашого бідного пращура цим уб’ємо. Сестра Вавжецька шепоче мені на вухо: «Як нас поженуть, то ми зайдемо кудись по милостиню та залишимо її в добрих людей або в якусь браму заштовхнемо, притулять її бідну, обманять, що ми невдовзі повернемось, а вона тим часом помре зі спокійною душею». Я дивлюся на неї жалісливим поглядом, а вона очима запитує суворо. Падаємо ницьма, співаємо «Ave, stellae…», сльози течуть, зойки навіть глуха почула… схопила за шию двох черниць, киї занесла високо над головою, як архангел, захистити нас хоче, а від чого — сама не знає. Ах, я кинулася до неї, мій любий, до ніг припадаю, за ноги, як тонке бадилля, піднімаю, дивлюся вгору — а вона як папір бліда, руки хрестом розклала, киї з рук випали і на долівку гупнулись, аж урешті вся вона на мене завалилася, як із воску. Віддала Богові… І ще більше всякого було, бо що не слово, то йому сльоза під повікою бринить, то поклони б’є. Такому розповідати — радість одна.

А потім мені й кажуть: Славуський у вірші матінку описав, цілу поему склав! Я подякувала й наказала йому переказати благословення, але стривожилася в душі, що хтось це прочитає і скумекає, що я вигадую. Але, думаю собі, хто ці вірші читає? Якби Міцкевич написав, то, можливо, хтось би й зазирнув, а цей писака більше на блазня схожий, ніж на пророка — що впало в його вірші, те як у воду впало. І рушила я далі — до журналістів, до світських дам, під мальовані стелі та кришталеві люстри.

Я знала, що перед поїздкою до Риму мушу дозволити витиснути себе як лимон, як дресирований ведмідь на ланцюгу протанцювати свою історію раз, другий, третій, п’ятий, сотий, отуманена цим містом і його юрмищами, гуркотом кованих коліс по бруківці, криком перекупок, французьким шварґотінням і польським лементуванням… Це завжди краще, ніж бути отуманеним отрутою, яку Тов’янський цідив сповненим солодкавості голосом, немовби їм отруту на цукрі подавав. А тим часом у канцеляріях і палацах відбувалися конференції та переговори, з чужими послами й бувалими в Римі священиками радилися, як належним чином справу запланувати й розіграти, хтось тулився на плетених стільцях у коридорах і передпокоях, хтось папери