Сергій Миколайович Поганий - Убивство у Мюнхені. По червоному сліду

ліквідація агента-перебіжчика на ім’я Ніколай Хохлов, чия доля свого часу зворушила Богдана Сташинського. Це був досвідчений розвідник, діяльність якого під час війни лягла в основу популярної радянської кінострічки «Подвиг розвідника» (1947). Хохлов пішов у розвідку під час війни з нацистами. Його перше завдання було по суті самогубством: він мав виступити у складі групи артистів перед німецькими офіцерами, коли нацисти візьмуть Москву. Посеред виступу Хохлов мав дістати заховану зброю і стріляти в офіцерів у першому ряду партеру. Німці Москву не взяли, чим, можливо, і врятували Хохлову життя.

У роки війни його закидатимуть за лінію фронту. Завдяки приємним манерам й артистизму (Хохлов був красивий блакитноокий блондин) йому вдавалося вербувати жінок, які мали виходи на німецьких офіцерів. У результаті операції за участі Хохлова у вересні 1943 року було убито генерал-комісара Білорусі Вільгельма Кубе. Німецького бонзу, що мав репутацію справжнього різника, підірвала в ліжку завербована Хохловим покоївка. Він ніколи не шкодував про кров, пролиту на війні, але інша справа – убивати людей, до того ж росіян, у мирний час. Хохлов вирішив вийти з гри під час завдання в Німеччині. У березні 1954-го він мав ліквідувати Георгія Околовича, лідера емігрантського Народно-трудового союзу російських солідаристів. Замість цього Хохлов заявився до Околовича у Франкфурті і розповів про своє завдання. Околович керував розвідувальними операціями Народно-трудового союзу проти СРСР, він вислухав свого «убивцю» і доповів про все своїм контрагентам у ЦРУ.

Хохлов потім розповідав, що оперативники ЦРУ затримали його силою. Згодом він зізнавався, що відкрився Околовичу, бо не хотів ставати вбивцею, рішення він нібито прийняв під впливом дружини-католички. На його рішення також нібито вплинула російська патріотична література, яку видавав Околович. Він прагнув встановити контакт з російськими емігрантами, які допомогли б йому вивезти дружину й сина з Радянського Союзу. Його колишній начальник Павло Судоплатов вважав, що Хохлов не відкривався Околовичу, а просто попався агентам ЦРУ через фальшиві документи, під якими йшов на завдання.

Коли Хохлова відправили на Захід, Судоплатова вже прибрали з посади і він сидів під арештом як співучасник численних злочинів Берії. Операцією Хохлова керував особисто начальник радянської розвідки Олександр Панюшкін, який мав прямий вихід на ЦК партії. Проблему зі зрадою досвідченого агента керівництво КДБ вирішило розв’язати викраденням – цей спосіб чекісти часто використовували в Німеччині. У квітні комітет наказав викрасти соратника Околовича доктора Алєксандра Трушновича, етнічного словенця, який вважав себе росіянином і керував організацією, що допомагала радянським перебіжчикам освоїтися в Західній Німеччині.

Судячи з пізніших повідомлень, операцію здійснили оперативники з відділу по роботі з еміграцією в Карлсхорсті. Чекісти планували вивезти Трушновича у Східний Берлін і використати у пропагандистській кампанії проти можливих зливів з боку Хохлова. Чекісти заманили Трушновича у квартиру радянського агента й схопили. Той почав чинити опір, і оперативники мусили застосувати силу. У результаті в Карлсхорст привезли не потенційного пропагандиста, а тіло 61-річного лікаря-словенця, колишнього російського націоналіста. Роль КДБ у викраденні і вбивстві Трушновича російські спецслужби визнали аж після розпаду СРСР[136]. Через кілька днів після зникнення Трушновича в Західному Берліні, оперативники ЦРУ переконали Ніколая Хохлова дати прес-конференцію і викрити радянські плани щодо ліквідації чільних фігур російської еміграції на Заході. Наступного дня чекісти заарештували його дружину в Москві, її засудили до п’яти років заслання. Хохлов став об’єктом полювання, КДБ нарешті дістало його у вересні 1957-го.

На той момент генерал Коротков уже керував апаратом спецслужб у Карлсхорсті. Це була перша публічна поява Хохлова після повернення із США, де його інтенсивно допитували. Він виступав на емігрантській конференції у Франкфурті, саме в цьому місті він відмовився від ролі убивці. Після виступу Хохлов вийшов подихати свіжим повітрям і подивитися на природу – конференційна зала розташовувалася у Пальменгартені, найбільшому ботанічному саду в Німеччині. Хтось запропонував йому горнятко кави. Хохлов, за його спогадами, випив півгорнятка. Але замість бадьорості і свіжості відчув сильну втому.

Невдовзі він знепритомнів. Друзі Хохлова, зокрема Георгій Околович, чиє життя він урятував три з половиною роки тому, привезли його в лікарню. Обличчя Хохлова вкрилося червоно-синіми плямами, він перестав бачити, з очей текла якась липка рідина, почало випадати волосся. Німецькі лікарі припустили харчове отруєння і не знали, що робити. Хворого перевезли до американського військового госпіталю. Американські лікарі дійшли висновку, що Хохлова отруїли талієм. Хохлов підслухав розмову одного лікаря, який сказав, що в його організмі є якийсь інший чужорідний елемент, який саме – покаже розтин. Та до цього не дійшло. Хохлов вижив і дізнався, що його отруїли радіоактивним талієм, отриманим у лабораторії, яку міг організувати тільки КДБ[137].

Якби Хохлов допив свою каву, чекісти, ймовірно, досягли б мети. Але він не допив. Удача й зусилля американських лікарів врятували Хохлову життя, а КДБ провалило ще одну операцію, як з Околовичем і Народно-трудовим союзом. У грудні 1955 року чоловік на ім’я Вольфґанґ Вільдпрет, професійний кілер, повідомив західнонімецькій поліції, що КДБ найняло його ліквідувати лідера Союзу Владіміра Поремського, але він вирішив не виконувати замовлення. Карлсхорсту явно не щастило з кандидатурами вбивць. З національних, релігійних чи інших причин вони не виконували наказів[138].

Але з Богданом Сташинським була зовсім інша справа. Цей агент вів Карлсхорст, а це в першу чергу значило, що вів Короткова, від одного успіху до іншого. На зустріч з Коротковим Сташинського супроводжував його куратор Сергій, як його знав Сташинський, а насправді Олексій, Деймон. Він сказав, що вони зустрічаються з шефом КДБ у Карлсхорсті, і Сташинський мав причину трохи нервуватися. Коротков грав роль гостинного господаря. Вітаючись з агентом, він водночас оцінював його. Сташинський був на вигляд акуратний і доглянутий. Погляд серйозний, твердий. Коротков почав невимушену розмову. Він розпитував агента про враження від Заходу, ворожої території по той бік залізної завіси, яку сам він побачити вже не міг. Питав Сташинського про враження від Мюнхена. Розмова тривала хвилин п’ятнадцять, потім генерал запросив гостей у сусідню кімнату, де було накрито стіл. Вони збиралися відсвяткувати успіх й обговорити плани на майбутнє.

Генерал Коротков запропонував гостям коньяк і перейшов до головної новини. Він має честь повідомити, що за виконання важливого завдання радянського уряду Президія Верховної Ради СРСР нагородила Сташинського орденом Червоного Прапора. Це найстаріша радянська військова нагорода, вона існувала ще з перших років радянської влади. Орденом нагороджували за героїзм, проявлений у битвах, і військову доблесть. Що більше нагород створювала радянська влада, то престижнішим вважався орден Червоного Прапора. Згодом було створено його цивільний аналог – орден Трудового Червоного Прапора. Ним відзначали видатні