IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 25. Втрачені часи

Темрява висіла над землею, наче велетенська хмара, що поглинала останні залишки світла. Іларія та Девід продовжували свій шлях, повільно і вперто рухаючись через безлюдні простори, де колись бурхливі річки тепер стали болітами, а дерева — згорілими, покрученими стовбурами, що стали могилами для багатьох душ. Здавалось, що кожен їхній крок розриває тканину реальності.

 

Вони вже не раз стикалися з темними істотами, що охороняли їхній шлях, але цього разу було щось інше, щось набагато страшніше. Вітер приносив із собою стародавні шепоти — і не просто звуки, а слова, які давно забулися. Вони відчували це. Це було місце, яке змінювало всіх, хто в ньому перебував.

 

“Ми не можемо залишити це місце без відповіді, Іларіє,” — сказав Девід, намагаючись зібрати свої сили. Він відчував, як частинки його власної душі починають вислизати з-під контролю. Ніби темна магія, з якою вони боролися, залишала відбиток на них обох, змінюючи не тільки зовнішність, але й їхнє сприйняття світу.

 

“Знаю,” — відповіла Іларія, її очі були закриті, але її вигляд видавав втомленість, яку вона намагалася приховати. “Але це не просто стародавній артефакт. Це більше, ніж те, що ми уявляли. Те, що ми шукаємо, здатне змінити все.”

 

Вони підійшли до невеликої, забутої дерев’яної хати, що стояла серед затіненого лісу. Двері були прикриті мохом і старими ланцюгами, але всередині ледь виднілося світло, яке, здавалось, не належало цьому світу.

 

“Це місце схоже на те, що ми шукаємо,” — сказала Іларія, підходячи до дверей.

 

“Ти впевнена?” — Девід поглянув на неї. “Ми не знаємо, що тут чекає.”

 

Іларія зупинилася на мить, і її погляд був таким, що він змусив Девіда відчути, що від цього місця залежить їхня доля.

 

“Так,” — її голос був твердим. “Тут зберігаються знання, про які ми навіть не мріяли. Тут є те, що допоможе нам зупинити темряву.”

 

Вони відкрили двері і увійшли до приміщення, яке виглядало як старий алхімічний кабінет, але замість алхімії тут було щось гірше — мільйони запечатаних книг, стародавніх манускриптів і таємничих артефактів, що відштовхували своїм виглядом. Віск на свічках ще палав, хоча не було ні вітерця, ні вогню, і це створювало неймовірне відчуття містичної напруги.

 

“Це… це жахливо,” — прошепотів Девід, дивлячись на предмети, що мовчки стояли на полицях. Він не міг позбутися відчуття, що цей будинок живе власним життям. Тут усе нагадувало про втрачені часи — про темряву, яка поглинала душі.

 

“Це єдине місце, де ми зможемо знайти відповідь,” — Іларія підійшла до одного з манускриптів і відкрила його, поринаючи в слова, написані стародавнім шрифтом, яким вона, здавалося, володіла так природно, немов це була її рідна мова.

 

Але чим більше вона читала, тим більше її вираз обличчя змінювався. Це була мова темної магії, але і древніх цивілізацій, яких не існувало вже тисячі років. Ілюстрації на сторінках манускрипту були настільки дивними та чужими, що виглядали як карти іншого світу. Іларія затримала погляд на одному малюнку, де була зображена велика арка, через яку проходили світи — темні, перекручені і незбагненні.

 

“Це воно,” — прошепотіла Іларія. “Цей артефакт — він дає доступ до того, що ми не можемо контролювати, але можемо використати, щоб знищити Віктора і його темну силу.”

 

Девід, підійшовши до неї, дивився на малюнок. Його очі звужувалися, коли він зрозумів — це була не просто арка, а портал, що відкриває шлях до світу, де існують сутності, яких не можна зрозуміти.

 

“Як ми можемо це зробити?” — запитав він.

 

“Ми повинні пройти через нього,” — сказала Іларія. “Але не без ціни.”

 

В цей момент вони почули глухий звук, що доносився з-за стін. Мовчазний вітер приніс із собою пахощі древнього диму і запах розкладаючогося дерева. Іларія підняла голову і на мить завагалась. Вона розуміла: це була пастка. Хтось або щось вже чекало на них.

 

“Ми не одні,” — сказала вона тихо. “Залишайся на чеку.”

 

Вже наступної миті темний силует, що виник з-за однієї з полиць, став ясний. Це була не людина, а щось значно більше — істота, що виглядала, як поєднання тіні і вогню. Її очі світилися червоним, і воно наближалося до них, видаючи страшний хриплий звук, який був схожий на шепіт смерті.

 

Девід схопив меч, що висів на стіні, і відчув, як сила наповнює його тіло. Іларія вийняла зі своїх сумок амулет і почала вимовляти заклинання. Їхня боротьба за порятунок стала ще складнішою.

 

“Це — початок кінця,” — сказала Іларія, і їхній останній бій почався.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍