Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

— Матінко, що графу від нас треба? Минуло вже два тижні. Гості поїхали. Навіщо ми йому потрібні?

 Мати зачинила двері, підійшла до доньки й міцно обійняла.

— Люба, ти впевнена, що він тоді на лузі нічого не бачив?

— Не знаю... Що тепер буде? — злякано запитала Амелія.

— Не накручуймо одне одного, добре? Завтра дізнаємося, що йому треба від нас. Вибору однаково немає. Йти доведеться, у будь-якому разі.

Ранок тішив теплим сонечком, але дві жінки, які заходили у ворота замку, не відчували ні радості, ні щастя... було відчуття тривоги і приреченість. Їх провели до зали з каміном. У великому кріслі спиною до вікна сидів господар.

 Йому було років 35. Високий, підтягнутий, чорнявий. Якби не холодні світло-блакитні очі, його можна було б назвати привабливим.

 Граф зробив рух рукою, запрошуючи підійти ближче.

 Мати й дочка, вклонившись, стояли перед ним, опустивши очі. Амелія була в паніці. Вона не розуміла чому, але страх перед графом змушував її тремтіти, як від холоду. Пан не поспішав починати розмову, а уважно роздивлявся їх. Найбільше його цікавила Амелія. Коли дівчина вже готова була зомліти, в її голові пролунав голос графа:

 «Що ж ти за звірятко таке? Мені не могло здатися на лузі, як квіти змінювали свій колір... чи все-таки здалося?»

 Амелія з несподіванки перестала тремтіти й підвела очі на графа.

— Здалося, — сказала вона. За спантеличеним поглядом матері, вона зрозуміла, що граф мовчав...

У Монфора брови тут же здивовано злетіли догори.

— Ти про що? Що здалося?

— Нічого, монсеньйоре. Дівчинка дуже нервує. Ми чимось завинили? Вам не сподобалися квіти, які ми принесли? — тут же втрутилася мати.

Граф зі ще більшою цікавістю втупився в Амелію.

— Ти чуєш мої думки? Відповідай. Не бійся. Мене не треба боятися.

 Дівчина стояла, зчепивши руки й опустивши очі. Зрозумівши, що проколів більше не буде, і вона не відповість, Монфор звернувся до матері.

— Ваша дочка вміє читати, писати, рахувати?

— Ні, монсеньйоре.

— Що вона вміє?

— Амелія знається на квітах і травах, вміє готувати, шити.

— Що ж мені з тобою робити? — задумливо пробурмотів він, дивлячись на дівчину.

 Граф знову надовго замовк. Тільки тепер його думок було не чути.

 Потім ляснув себе по ногах і рішуче заявив:

— Щоранку, Амелія, приходитимеш сюди вчитися читати й писати. Увечері повертатимешся до матері. Якщо не виявишся дурною і ледачою, на тебе чекає цікаве майбутнє. Зараз можете йти.

Рита була в шоці. Це був він... чаклун... На лузі вона тільки вловила щось знайоме. А ось після розмови з ним, у тій самій залі, прийшло розуміння, з ким відбулося знайомство...

«Ну-ну... подивимося, що ти за перець такий», — подумала вона.

Мати смикнула доньку за руку і вони, поклонившись, позадкували до дверей. Усю дорогу додому обидві мовчали. Лише коли вони повернулися, і, зачинивши двері, відчули себе в безпеці, мати обійняла доньку й запитала:

— Що це було?

— Матінко, я не знаю. Але я чула його думки...

— Як?! Ти до цього могла читати думки людей?!

— Ні. Ніколи такого не було... а тут оп... і почула...

— І навіщо він нас викликав?

— Він таки бачив, що я робила з квітами. Але не впевнений... Він був здивований, але ні злості, ні страху він не відчував. Радше цікавість.

— Ну, вже легше... але будь із ним обережна, донечко. Одному Богу відомо, що в панів на думці. Навіщо йому вчити тебе? Не зрозумію. Була б ти хлопчиком, ще можна було б зрозуміти, а тут... Але, в будь-якому разі, вважай, що відбулися переляком. А науки зайвими не будуть.

 Вранці, коли Амелія прийшла до замку, її відвели до маленької кімнати, де місцевий священник отець Арно взявся за її навчання. Він був старий, пишнотілий, але бадьорий. Мав веселу вдачу і вчити йому подобалося. Амелія все хапала на льоту і вчитель з ученицею швидко потоваришували. Граф незабаром поїхав і Амелія з матір'ю остаточно заспокоїлися. Дні летіли за днями, літо змінилося осінню, потім настала зима. Амелія вже побіжно читала французькою і латиною, почерк у неї був гарний, але найбільше священникові сподобалося, як дівчина малює. Він навіть запропонував їй прикрасити Біблію, яку переписував.

Одного разу святий отець відвів її до кімнати, де було безліч книг і сувоїв. Отець Арно з гордістю обвів рукою це багатство і сказав:

— Я написав нашому графу про твої успіхи, і він дозволив тобі читати в його бібліотеці. Мушу тобі сказати, що не кожен монастир може похвалитися таким багатством.

Амелія була в захваті. Завдяки книгам вона почала розуміти, наскільки світ великий, як багато цікавого в ньому. Їй було цікаво все — історія, політика, подорожі. Були там і сувої, які отець Арно навряд чи читав, інакше крик зчинився б неймовірний. Одного разу дівчина шукала, що б почитати, і залізла високо сходами до верхньої полиці. Коли вона потягнула одну з книжок, верхня полиця зсунулася вбік і відкрилася ніша зі сувоями та книжками, які явно писали не сучасники. Здебільшого вони були латиною. Це були книги про магію. Коли Амелія зрозуміла, який скарб вона виявила, то радості її не було меж. Священникові вона, звісно, про знахідку не розповіла і взяла одну з книжок, повернувши полицю на місце, сховавши чарівну схованку. Читати в замку таку книгу було небезпечно, і вона взяла її додому. Коли мати дізналася про це, то в неї було лише одне запитання: