Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

На той час Амелія не лише розмовляла з тваринами, вона розважалася з квітами, змінюючи колір пелюсток, допомагала рослинам, які починали в'янути. Їхній маленький городик завжди давав гарний урожай, але коли сусіди цікавилися секретом такої врожайності, мати завжди вигадувала все нові рецепти добрива, які нібито вони використовують.

 Рита зраділа, що в цьому житті вона була наділена силою альканторіанців. Але часи були смутні й небезпечні... йшов 1018 рік.

 Амелія з матір'ю цілий день пропрацювали в замку. Коли ввечері управителька Марта розплачувалася з ними, мати запропонувала прикрасити зал квітами. Та подумала і, сказавши, що це непогана ідея, попросила принести наступного дня кілька букетів, пообіцявши добре за них заплатити.

На світанку мати з донькою вирушили на луг, щоб зібрати якнайбільше квітів. Сонце яскраво світило, навколо співали птахи та скрекотали коники. Амелія замріялася, збираючи квіти. Якщо її не дуже влаштовував відтінок пелюсток, вона коригувала колір. І так захопилася, що не помітила вершників. Один із них непомітно наблизився, саме в той момент, коли дівчина блідо-блакитні дзвіночки зробила яскраво-синіми. Амелія задоволено хмикнула, подивившись на отриманий букет, і, різко повернувшись, вткнулася в груди вороного коня. Піднявши очі, вона побачила гордого і трохи зверхнього вершника. Це був ніхто інший, як їхній сюзерен, граф де Монфор. Дівчина перелякалася з несподіванки. Крім того, вона не знала, як давно граф тут перебуває і чи бачив він, як вона змінила дзвіночки... вона дуже сподівалася, що той нічого не помітив. Амелія швидко опустила очі й вклонилася, краєм ока помітивши, що до неї біжить мати з кошиком квітів. Підбігши і вклонившись сюзерену, мати міцно вчепилася в руку доньки і, опустивши очі, стала поруч.

— Що ви тут робите? — звернувся до них граф.

 Не підводячи очей, мати сказала:

— Високоповажна Марта доручила нам зібрати квіти задля оздоблення Ваших покоїв, монсеньйор.

— Не затримуйтеся. Незабаром прибудуть гості.

 І, не обертаючись, поскакав, приєднавшись до інших вершників.

 Жінки видихнули. Мати глянула на бліде перелякане обличчя доньки.

— Він нічого не бачив незвичайного? — з натиском запитала вона.

— Я не знаю, — ледь не плачучи сказала Амелія. — Я не помітила, як він під'їхав.

— Сподіватимемося, що обійшлося. Я ж просила, бути обережнішою, — й обійняла доньку. — Ходімо, треба поспішати.

Вони швидко дісталися до замку й передали кошики з квітами слугам. На зароблені гроші мати купила тканину в крамниці і взялася за шиття сукні для доньки. Амелія влаштувалася поруч і почала підшивати край.

— Син крамаря питав про тебе, — усміхаючись, повідомила мати. — Симпатичний хлопець, до речі.

 Донька розквітала й дедалі більше привертала увагу потенційних наречених. Мати сподівалася вдало видати її заміж, щоб та ні в чому не потребувала й почувалася в безпеці. Без чоловіка в сім'ї було важко.

— Матінко, він тупий і грубий.

— А тобі хтось подобається?

 Амелія задумливо нахилила голову.

— Та немає нікого, з ким би хотілося хоча б поговорити. А щоб ось так, на все життя, як ви з батьком... — донька смикнула плечем. — Краще самій бути, ніж із таким, як цей крамар.

 Мати важко зітхнула. Вік був у доньки якраз для заміжжя. Не встигнеш озирнутися, через кілька років можна буде розраховувати тільки на якогось бідного вдівця з виводком дітей. Але тиснути на дочку вона не хотіла. А раптом пощастить і за коханням дочка вийде заміж, як і вона колись.

 Нижня сукня була з грубого шорсткого полотна майже білого кольору, а верхня, щільніша, коричневого. Коли Амелія зашнурувала її з боків, мати задоволено зітхнула, притиснувши долоні до грудей.

— Яка ж ти в мене красуня!

 Амелія лукаво підморгнула їй і провела по сукні долонями зверху вниз... сукня стала яскраво-синьою. Мати захоплено ахнула.

— Ніколи не звикну до цього. Яка краса!

 Амелія закружляла кімнатою зі щасливою посмішкою на обличчі. Намилувавшись донькою, мати, важко зітхнувши, сумно зауважила:

— Шкода, але доведеться в колір додати сірого. Такий яскравий чистий колір може викликати непотрібні запитання. Тільки багатії можуть собі дозволити таку дорогу тканину, ти ж знаєш.

— Додам, матінко. Додам. Але ще трохи нехай побуде сукня такою. Ти ж знаєш, це мій улюблений колір, — і, поцілувавши матір, закружляла і її кімнатою.

 Веселощі перервав гучний наполегливий стукіт у двері. Мати пошепки нагадала про колір сукні і швидко метнулася до дверей.

— Хто там?

— Послання від графа, — пролунало за дверима.

 Швидко глянувши на доньку й переконавшись, що сукня набула «пристойного кольору», мати відчинила двері. Там стояв молоденький посильний із графським гербом на одязі.

— Граф де Монфор наказав тобі і твоїй доньці з'явитися в замок завтра вранці.

Нічого більше не пояснюючи, хлопець розвернувся і пішов. Обидві жінки зблідли.